— Стукайте! — каже візника. Він не їде — хоче, мабуть, подивитися, як прийматимуть Марка.
Марко стука. Зараз же двері відчиня Овсієнківка, невеличка, з голубими очима, з кучерявим волоссям. Стискає йому руку й каже:
— Добре, що ви приїхали!
І вона веде Марка за собою через темні сіни у невеличку класову хатку.
— Будьмо тут! — каже дівчина.— Сідайте! Вона тепер спить.
Марко хапа її за руки:
— Що з нею?
— Тихше! Сідайте! Я вам усе розкажу.
Сідають на школярські ослони.
— Вона хвора. Дуже хвора. Не сподівається встати. Учора я послала телеграму до батька та до матері.
— Але ж чого ви мені не кажете, чим вона хвора? Чого вона занедужала?
— Ви ж знаєте, які школи в нас. У мене школа гарна,— а як приїхала вперше до Катерини Дмитрівни, так аж злякалася. Гляньте самі! — і вона показала на низеньку, тісну хатку, з трьома невеличкими вікнами, де половина шибок було побито та заліплено папером, з земляною долівкою та з пообдираними рудими мокрими стінами.— А тут робота — день у день кричи — заболять груди. А ще знаете, може, наше сільське начальство? Бачите, які вікна, а на зиму других не було. Холод такий, що вода замерзала в класі. А сільське начальство не дає чим топити. Та ще й того мало. Вам ось не видко було,— за нашою школою зараз же в цьому дворі й волость. Наняли одного сторожа і на школу, і на волость. Звісно, сторож старшини та писаря слухається, а не вчительки. Не звеліли вони йому ні топити в школі, ні воду носити.
— Та за що ж це все?
— Катерина Дмитрівна сказала їм, що пожаліється на їх, що вони їй школи не полагодили. Вони й уїлися... Доводилось так, що як школярі води не принесуть, то хоч сама носи. І ходила колись Катерина Дмитрівна сама з відром... Можете собі зрозуміти, як їй легко тут було, їй, що звикла зовсім не до такого життя! Оце по весні застудилась,— у грудях запалення. Приїздив лікар земський, лічив. Я їй радила додому написати, але вона не схотіла,— боялась, що як довідаються про се батько та мати, то не пустять на другий рік у школу. Ну, лікар вилічив, вона ходити почала, та й знов-таки не береглась ні трохи. І ото далі — кашель, груди болять і сили ніяк нема. То приїздила або й приходила часом до мене,— міи з нею щиро подругуємо,— а то вже бачу, що нема,— сама я до неї. Вона лежить, не здужає і встати. Я тоді зосталась коло неї... Довго вона бідна кріпилась, а далі попрохала до вас листа написати...
Голос у Марусі затремтів, і на очах блиснула сльоза. Марко спитав тихо:
— Запевне, вона вам казала... ви знаєте, яка вона мені дорога... Скажіть же щиро, не ховаючись, що з нею?
— Бог його знає...— відмовила якось непевно Маруся.— Лікаря вона не хоче кликати, а хвора дуже.
З тієї хати почувся кашель.
— Прокинулась, мабуть,— прошепотіла дівчина.— Посидьте тут,— я піду подивлюсь.
Вона тихо, навшпинячки, пішла до дверей і прислухалась. Чути було, що хвора прокинулась. Маруся пішла туди. Почулась тиха розмова. Марко силкувався пізнати у їй Катеринин голос і не міг. На душі в його було чудно. Він і не боявся, і не сподівавсь — він бажав тільки одного — самому побачити її.
Проминуло з чверть години. Без краю довгою здалася вона Маркові. Нарешті Маруся ввійшла.
— Їй сьогодні краще,— прошепотіла вона.— Сказала їй, що ви запевне сьогодні приїдете,— ще не казала, що ви тут,— щоб одразу не вразити. Ще трошечки підождіть!
Вона знов пішла в ту хату. Знову з чверть години проминуло, поки вийшла Маруся.
— Ідіть!
Марко перейшов клас і ввійшов у одчинені двері. Маруся зачинила їх за ним і сама зосталася в класі.
У невеличкій хатині з одним вікном стояло ліжко, біля його столик та стілець. Але цього не бачив Марко за тим блідим схудлим дорогим обличчям, що він уздрів на білій подушці.
— Милий мій! — і вона простягла до його руки.
Небесною музикою здалися Маркові ті слова з її уст, сказані рідною мовою. Її руки обвилися круг Маркової шиї, Маркові уста припали до її гарячих сухих уст.
— Милий мій! Щастя моє! Ти не забув!..
— Я не міг тебе забути, моя кохана! Я не міг тебе забути, бо ти, тільки ти — те щастя, що судилось мені на світі. Як же я міг тебе забути?
— Нi, ні, я знала, що ти мене не забудеш! Така певність у мене була. Але ж як я тебе дожидала, як боялась, що ти спізнишся!
— Голубко моя, не кажи так! Скажи мені, що з тобою?
— Я й сама не знаю. Я була дуже хвора, така хвора, що думала, вже вмираю. Але тепер чую, що віджила, що нова сила влилась у мою душу, в мої груди, як я побачила тебе, мій милий, мій коханий, єдиний... Ти не покинеш мене? Ти не можеш мене покинути...
— Доле моя!..
— Ні, ні, цить, цить! Я хочу сказати все. Я не хочу, щоб ти мене покинув. З того часу, як ти поїхав, я тільки тобою й жила, тобою й дихала. Ти навчив мене любити Україну, ти показав мені мету в житті, ти мене напоїв коханням, що тоді вмре, як я вмру. Ти все це зробив, і я твоя, вся твоя, і я не хочу, щоб ти мене покинув, поки я жива! Я так довго тебе дожидала!
— Не покину, моє щастя, моя доле! Як я можу тебе покикути, коли стомилась, змучилась по тобі вся душа моя, коли я жив згадкою про тебе, коли я ніякої розваги не міг знайти без тебе.
— Дивись мені в вічі, мій коханий! Я так люблю твій погляд. Часом, соромлячись, я зазирала тобі в вічі і потім червоніла. Тепер я можу дивитися в твої очі, що зазирають аж у моє серце.
— Мила! Не будемо багато говорити, тобі це шкодить.
— Не будемо! Не треба! Сиди тут і дивись на мене! Нащо говорити? Ми й так розумієм одне одного. Її рука лежала в його руці, їх погляди не розминалися, і вони мовчки дивилися одне на одного, і їм уже нічого не треба було казати...
* * *
Хвора сидить на ліжкові, за спиною в неї подушки. Біля її ліжка сидять Марко та Маруся. Катеринині очі сяють життям та щастям.
— Любий,— каже вона,— коли я досі не вмерла, то за се мусиш дякувати моїй дорогій, моїй щирій Марусі. І вона вдячним поглядом дивиться на почервонілу Марусю.
— Якби не вона вдень і ніч коло мене панькалась, може, ти вже мене й не побачив би...
— Годі, годі! — перепиня її Маруся.— Тобі не можна багато розмовляти.
Хвора на хвилину стихає, а далі починає знов:
— Чому? Я чую, що в мене сили більшає, що я оживаю. Я хочу говорити, бо я довго мовчала. Я була нещаслива, і тоді я мовчала, тепер я щаслива, і я хочу говорити... Еге! Я щаслива! Я цілком щаслива! Мені тепер не жалко вмирати!