Шкляренко нервово заходив по хаті, кусаючи губи.
— Знаєте,— промовив він, трохи заспокоївшись,— оце лежу я іноді вночі та й думаю: Господи, сотвори чудо! Бо тільки так і може що зробитися.
— Ні,— озвався Марко,— я з вами не можу згодитися. Усе погане, що ви показали, є, і це все правда. Але ж не саме погане. Є таке, що навіває на душу надії.
— Що ж воно таке? — спитався Шкляренко, зупинившись та глянувши на Марка.
— Є люди, що віддають своє життя на працю... Я вам міг би сказати кілька йменнів, і ви повинні будете схилити перед ними голову, бо це "сіль землі" нашої. Їх небагато — се правда,— та коли ж і де їх було багато? Але діло, що нони роблять, не вмирає і не вмре. Єсть борці! Єсть!
Марко говорив се щиро, палко. Шкляренко мовчки дивився на його.
— Бажав би, щоб ви були праві,— промовив Шкляренко, як Марко змовк, і в його голосі задзвеніла якась інша, люб'язніша струна.— Мені так здається, але, може, я помилився, бо я багато злував... Дай, Боже! Дай, Боже!
Через кілька хвилин Марко з Семеном ішли вдвох до Овсієнка. Шкляренко не пішов.
— Не думай, що він не робить,— сказав Семен до замисленого Марка,— він робить і тепер, а всі невеличкі свої гроші, що зостаються йому від життя, кладе або на видання якої книжки для народу, або купує наші книжки та посилає на село. Але ж він не може робити в гурті — каже, що сам більше зробиш.
У Овсієнка було вже чимало людей. Сам господар сидів у гурті і щось казав. Се був невеличкий чаловік, старий уже — зовсім сивий. Обличчя колись дуже чепурне, було приязне та гарне й тепер; очі бистрі, мова швидка, з притиском,— видко було, що в старого збереглося ще багато вогню.
Побачивши він двох гостей, устав швидко, пішов назустріч і почав здоровкаться.
— А, дуже радий! — задріботів він,— просимо до гурту! Знайомі? — спитався він у Марка, киваючи оком на гостей, що сиділи в хаті.
Гості всі були Маркові знайомі, опріче одного — се був новий учитель з гімназії, що тільки се літо приїхав сюди на посаду, на прізвище Бійчевський. Він сподобався Маркові своїм обличчям. Опріч його були тут ще двоє синів Овсієнкових, студенти, що мало й сиділи в хаті, все кудись бігали, зовсім не цікавилися справою, бо, як знав Марко,— навіть трохи сміялися з батькового вкраїнолюбства; зате Овсієнкова дочка Маруся — невеличка на зріст, але чепурненька білявенька дівчина, така ж жвава, як і батько, хоч і соромлива,— дуже щира була до всього; вона була вчителькою на селі, а тепер улітку жила в батька; був Тапчанський — низенька суха істота з глузливими злими очима та з голо обстриженою чорною головою; був Човгань — молодий професор з університету, на його останніми часами багато надій мали; був Савчевський — довга постать з апатичним обличчям, багатий чоловік, хазяїн великого маєтку й кількох будинків у місті; було ще троє студентів.
— Принесли? — почали питатися в Семена.
— Та приніс — шарпайте вже душу мою! — відмовив той з комічним жалем і положив рукопис на стіл.
— Хіба ви сюди й душу положили — у ці шпаргали? — спитався Тапчанський.— А самі тепер зосталися без душі?
— Нема що робить? За те ви вже нікуди не положите душі,— відмовив Семен, що завсігди мав з Тапчанським війну на слова. Семен розгорнув рукопис і зараз же почав читати своє оповідання. Оповідання було непогане, в звичайному, трохи глузливому, Семеновому тоні, але крізь той тон виразно видко було молоду щирість. Семен читав, не одриваючи очей од книжки. Як скінчив, то помалу підвів очі і глянув. — Маркові здалося, що він глянув насамперед на Марусю Овсієнкову і що та до його трішки-трішки всміхнулася.
Помовчали.
— Воно нічого,— сказав Овсієнко,— та наче трохи натуралістичне, в дусі Левицького...
Старий Овсієнко мав і погляди на письменство старі і йому рідко подобалось те, що виходило за межу романтизму.
— От і мова... Трохи теє...— І він почав перебирати окремі слова, яких він замолоду не чув у своєму селі і через те впевняв, що їх нема.
До його пристав і Савчевський:
— Я ось що маю сказать,— говорив він по-московському, як і більшість з тих, хто тут був, страшенно тягнучи слова і так вимовляючи їх, мовби язик його щоразу прилипав у роті, і він мусив щоразу його віддирати,— ось що маю сказать: мова й мені не подобається — багато кованих слів.
— Наприклад? — спитав Семен.
— Ось наприклад — нарешті або годинник.
— Правда! — згодивсь Човгань.
Зчинилася спірка про всякі ковані й нековані, народні й ненародні слова. Молоді оступались за Семена, інші за Овсієнка з Савчевським.
Овсієнко кричав:
— Подивіться, як пишуть кияни! Читати не можна!
Хтось витяг якийсь словар, хтось доводив "Кобзарем" свої думки. Про Семенове оповідання вже й забули, далеко відбившися від його. Маркові ставало нудно. Він устряв до спірки:
— Се правда, що ми пишемо поганою мовою, але не поможемо лихові, коли будемо сперечатися про окремі слова.
— А чим же поможемо? — спитав Тапчанський.
— Тим, що вчитимемся своєї мови й не здаватимемся на тії тільки знання, яких можна засягти випадком, слухаючи свою мову від селянина; вживатимемо її завсігди в своїй сім'ї і скрізь де можна. А то ось ми тут зійшлися, а здебільшого не по-своєму говоримо.
Дехто почервонів. Усі замовкли, бо всім стало ніяково. Молодий учитель Бійчевський озвався перший:
— Я згоджуюсь з вами,— сказав він до Марка,— але що ж ви зробите, коли все життя, що нас оточує, все впливає в один бік? Що ж робити?
— Боротися з тим упливом,— одмовив Марко.
— Це легко сказати, та нелегко зробити.
— Борня ніколи не бува легенька. Але я знов кажу, що ми її не починали, цієї борні, та й про те, щоб почати, не дбаємо. І ось відціль я бачу небезпечність для нашої мови, а не від нарізних, хоч би й дуже недоладно зроблених, слів. Та нарешті треба ж дати й авторові волю — вживати ті слова, які йому здаються кращими. Се авторове право.
Маркова оборона помогла цього разу, і безщасні слова зосталися в оповіданні. Семен повеселішав і вдався до Марусі Овсієнкової:
— А що ж ви, Маріє Степанівно, нічого не кажете? — спитавсь він.
— Я? — промовила дівчина і почервоніла.— Мені дуже подобається все — і оповідання, і мова.
— От спасибі, що оступились! — скрикнув радісно Семен, а Маруся почервоніла ще дужче.