VII
— Оттакої ще! Відкіля ти взявсь? — вирячив на Марка очі Семен Лісовський, як той, приїхавши вранці рано з вокзалу, стяг з його ковдру й збудив.
Він скочив з ліжка, обнявсь і поцілувався тричі з Марком, усе кажучи:
— Та кажи ж, що це? На який час, чи зовсім?
— Зовсім,— одмовив Марко.
— Чого так?
— Спершу вдягнись та вмийся, та й я вмиюся, а тоді говоритимем,— сказав Марко, повеселішавши від веселого Семенового обличчя.
— І то непогана річ! — одмовив Семен, і вони почали обоє доводити себе до ладу.— Семен після спання, а Марко — після безсонної ночі у вагоні.
— Марто! Становіть самовар, та швидше! — гукнув Семен у коритар до покоївки.
Через які півгодини самовар уже кипів на столі, а біля столу сиділи за чаєм Марко з Семеном.
— Ну, кажи ж тепер, що там таке? — питався Семен, втупивши в Марка свої ясні-ясні голубі очі, що весело сяли з-під рівних брів на світ божий, роблячи завсігди веселим Семенове молоде та безвусе обличчя з цілою копицею русявого м'якого волосся на голові. Марко з його сумним обличчям, з поважними очима, з невеличкими темними вусами над тонкими губами здавався поруч із своїм товаришем старішим, ніж був справді.
— Ну, кажи ж, кажи,— чого приїхав?
— Бо прохали виїхати.
— Йо?
Марко розповів про все. Семен тільки слухав та хитав головою.
— Ну хто ж тобі велів так робити? — нарешті сказав він.
— Як?
— Не треба було їм заздалегідь виявляти, що ти таке є.
— А я думаю зовсім навпаки. Годі вже нам ховатися. То страха ради іудейська, а то й просто соромлячись своєї національності, не насмілюємося ми часто казати, що ми таке є,— все ховаємося і тим примушуємо думати, що нас зовсім нема.
— Коли ж нас ганяють, як зайців! — перепинив Семен.
— Бо й справді зайці,— тим нас і ганяють. А ну лиш будемо ще чим іншим!
— Вовками?
— Нам не гріх деякий час і вовками побути,— такими, як, знаєш, там Гейне каже про себе:
Ich bin kein Schaf, ich bin kein Hund,
Kein Hofrat und kein Scheilfisch —
Ich bin ein Wolf geblieben, mein Herz
Und meine Zähne sind wölfisch.
Ich bin ein Wolf und werde stets
Auch heulen mit den Wölfen —
Ja, zähit auf mich und helft euch selbst,
Dann wird auch Gott euch helfen30
Ну, та про се іншим разом! А тепер, як у вас стоїть справа з нашим товариством? Як у вас тут ведеться?
— Як ведеться? — перепитався Семен і якось скривив обличчя, а очі дивились хитро й глузливо з-під вій.— Побачиш сам! Ось завтра мусили зійтися слухати першу книжку до видання,— рішати, чи варто на неї гроші тратити. І запевне не варто, бо книжку написано чортзна по-якому. Так книжок писати не можна. Ніхто так погано книжок не пише.
— Мабуть, книжка ся — твоя? — спитав усміхаючись Марко.
— Ти не помиляєшся! — відмовив тим таки комічно-смутним тоном Семен. — Ти, на превеликий жаль, не помиляєшся анітрохи. Книжку ту написало оце одоробло, що сидить тепер перед тобою. Книжка ся — оповідання, оповідання для народу. Але ніякий народ на світі не буде її читати, бо таких книжок ніхто ніколи не чита.
— Та годі вже тобі скимліти! — засміявся Марко.— Розкажи хоч, що ти тут робив?
— Що я робив? Цікаве питання! Проживав ті гроші, що вислав мені мій дядько-опікун. Марко знав, що клапоть землі, з якого опікун присилав гроші Семенові і його сестрі-гімназистці, був невеличкий і гроші висилано скупо,— тим і спитав:
— А як тих грошей не стало?..
— Еге, їх не стало... Тоді я став бігати щодня вранці на лекцію.
— А далі що?
— А далі нічого, бо я й справді зараз піду на ту лекцію, а ти спи... От я дурна тетеря!..— скрикнув він на Марка.— А чом же ти не кажеш, що тобі нічим буде жити?
— Та в мене є зароблених тридцять рублів — я не тратив.
— Ну, ті потратиш і потім. А тепер треба нових грошей. Ти щасливий, бо гроші самі вже стрибають тобі до рук. Один знайомий чоловяга кликав мене вчити свого сина. Та мені й однієї лекції досить. Ergo,— бери бриля, та йди зо мною, і будеш мати діло з Самсоном Павловичем Ловченком та з його сином-гімназистом.
— Се добре! Але чи не дуриш ти мене, Семене? Може, ти взяв би цю лекцію сам, а тільки поступаєшся мені? Ти знаеш, що це вже було одного разу.
— Хомо невірний! Глянь на сей папірець — у йому написано те, що я казав,— я мав би його віддати, якби Ловченка не було дома.
— Ну, вірю. Спасибі!
— Бери бриля!
Ловченко жив недалеко, і Семен швидко погодив з ним Марка. Тоді Семен лішов на свою лекцію, а Марко на місто. Насамперед побіг по книгарнях подивитися, чи нема яких новин літературних. Перекопав усе, що було, і знайшов тільки два погані водевілі, що їх прочитавши, довго потім сердився. Забіг і до бібліотеки прочитати нових часописів; забіг до одного товариша і на обід вернувся додому.
— Де ти так довго блукав? — скрикнув йому назустріч Семен.— Їсти хочеться, аж шкура болить!
— Здоровкався з містом,— одмовив Марко.
— А це що? — згукнув Семен і аж під ніс підставив Mapкові новеньку вкраїнську книжечку, що ще пахла друкарською фарбою.
— Се де ти взяв? — спитався Марко, розгортаючи брошурку.
— Де! Се нашого гурта перше видання — тільки-тільки оце видруковано, так один примірник узяв з друкарні.
— Та ти ж казав, що першу книжку тільки читатимуть завтра!
— А, який ти нерозумний! Як ти не можеш зрозуміти, що я автор тієї книжки, що завтра читатимуть, що се моя перша книжка — чи міг же я, кажучи про неї, пам'ятати про ту, що була попереду? Та й нарешті я несподіванкою хотів тебе звеселити.
— За несподіванку дякую, та ще до того й книжка на погляд мені подобається. Чому безавторня?
— Вчитель писав — боїться.— Семен сказав прізвище і додав:
— Але ти подумай тільки про те, що се перша праця нашим коштом і, якщо Бог дасть, то сих праць буде багато, багато, багато!.. Еге, багато, коли... Знаєш,— як тільки врадили товариство, то за перший місяць мало не всі віддали гроші, а за другий,— хоч його вже й половина минула,— мало не всі не віддали. Ну, я ж їм!..
— Ге! Ти вже, здається, й до репресій берешся?
— Ще й як!.. Стривайте, дайте мені тільки попоїсти, то я ще не так забалакаю, а то я тепер охляв. Марто! Марто! — загукав він.— Та давайте їсти, бо помремо з голоду!
— А мені що до того! — озвалася з сіней Марта.