— Та ще й те: не влюбив я сієї школи.
— Чому? Хіба погано вчать?
— Ше й дуже вивчають!.. З нашої школи вже чоловіка десять таких, шо писарювали або по волостях, або по якономіях, або прикащикували. Та тільки все не до ладу.
— Чому?
— Бо поживе воно там год тa другий, поки мале, і вже зовсім од простого звичаю одкинеться. Тоді він удіг жакетку й чоботи такі, що п'ятнадцять рублів за їх, і гармонія в його за п'ять і треба табаку, і вина, і того-сього — усього хочеться, шоб по-панському, а грошей обмаль, тоді воно шо робить? — треба красти! То й проженуть. Тоді вже нашо він здавсь? Ні до Бога, ні до людей! Он поблизу тут двоє таких, два брати. Один у якономії клюшником був, а другий у городі у купця прикащикував. І обох повигонено. Тепер ходють з вудками рибу ловити. Батько та мати йдуть у поле косить та в'язать, а сини під вербою з вудкою спать!
— Та не всі ж такі,— сказав Марко.
— Та не всі! — одмовив господар.— Хто так собі, не дуже вивчивсь, кзаменту не здав, то більше дома сидить! А хто здав кзамент, та ше й добре,— то того вже, дивись, і нема дома, аж поки вернеться — вудкою рибу ловить. А вже шо носа задира школяр, то й батькові нема міста в хаті. От у мого сусіди син школяр, то так говорить батькові: "Ти, тута, чорзна по-якому балакаєш, у нас у школі не так!"
— Погано ж ваші сини роблять, коли так! — сказав Марко.
— Та воно й батьки не луччі. У нас тепер так повелось, шо кожне хоче свого сина вивчить, шоб на легшу роботу пішов. І не вбогі так тільки — тим би й Бог простив, бо справді,— шо ж йому їсти, як на одному наділі п'ятеро або шестеро дітей — треба кудись оддавать. А то й багаті так роблють. От у нас є один цоловік: землі своєї купив десятин з двадцять (ще батько грошовитий був), один син у його, а вивчив,— оддав.
— Та буде вам балакать! Їжте-бо! — припрохувала господиня, становлячи на стіл варене курча.
Розмова перепинилася,— всі почали їсти. А проте їли всі, опріче старшої дочки. Вона увесь обід мовчала і хоч носила іноді ложку до рота, але якось так байдуже, немов їй було однаково,— чи їсти, ци не їсти. Марко навіть чув, як мати кілька разів пошепки казала дочці:
— Чому не їси, Насте? Їж, дочко! Але Настя їла так саме, як і перш.
По обіді господар з Марком знову зняли перепинену розмову.
— Може, бачили в церкві,— промовив господар,— поперед усіх вилізло дві захвойданки в пальтах. Ото ж школярки! Ми, каже, вивчились: тепер нам треба по-благородному. На вулицю вже не ходять, з простими дівчатами та з парубками не знаються, а тільки все батьків подирають, щоб їм пальта справляли,— добре, що хоч батьки придбали, то буде що переводить на плаття.
— Та хто ж у їх батьки?
— Та хто ж там! Такі ж мужики, як і ми, так, бач, думка така, шо поблагороднішають через благородних дочок! Так ото я подумав: син у мене один,— як переведеться він на оттаку погань,— то шо тоді буде? Та й не оддав до школи. А шо оце ви вчите, то за се велике вам спасибі — не знаю, як і дякувать. Бо якби нам читаку в хату, то ми й Бозна раді були б.
— А вже шо старий любить читання, — загомоніла господиня,— то й Господи? Усю ніч сидів би та слухав. Є тут у нас один чоловік — уміє читать; то оце іноді насходиться до його мужиків, а він їм і чита. І вже як піде старий, то поки не вичита той усе, то не вернеться.
— А шо ж він чита? — спитався Марко.
— Усякі книжки чита,— відмовив господар.— Читав "Хвабийолу"19... ше читав як ангол з неба сходив та в шевця жив... про Бову-Королевича читав20... Ну, та то така, казка, аби що, а ті — гарні.
— А розбірні ж вони вам? — спитавсь Марко.
— Та не дуже. Шо розбереш, а шо й ні! Погано-таки чита.
— А то ще й те,— сказав Марко,— що ті книжки не по-нашому, по-простому, писані, а по-московському,— тим їх і не розбереш.
— А хіба є книжки й не по-панському писані? — спитався господар цікаво.
— А є!
— От якби ви нам прочитали,— може б, ми дужче розібрали?
— Та я й прочитав би, та тут нема в мене книжки.
— А ви у неділю візьміть та й прийдіть до нас, то й прочитаєте.
— Нащо в неділю? — озвався Корній.— Аже у вівторок празник!
— І справді,— празник! — сказав батько. — Приходьте до нас, почитаєте?
— Добре! — згодився Марко.
Він просидів у Корнія годин зо три і вийшов відтіль дуже радий. Як сумно йому було, як він вертавсь, уперше пішовши на село, і як весело тепер! Яка різниця проміж тим, що він тоді бачив, і тим, що тепер! Ся вбога, але видимо працьовита, чепурна, ввічлива та розумна сім'я приворожила до себе Марка.
— Ні, брешуть, сто разів брешуть ті, хто каже, що народ зовсім зіпсувавсь! — казав сам собі Марко, ідучи додому.
Дома його дожидавсь гість — Петро Олександрович, учитель.
— А я, дожидаючи вас, та заходивсь оце "Кобзаря" читати,— промовив він.— Знаєте, я його ніколи не читав.
— Шкода! Візьміть — прочитаєте!
— Спасибі! Бо, знаете, дуже мені цікаво,— казав далі вчитель, трохи заникуючись з незвички розмовляти,— дуже мені цікаво прочитати його... Я, знаєте, багато думав про те, що ви казали про школу.
— Та й щось доброго надумали? — спитався Марко.
— Думаю, що з педагогічного боку воно так... тільки ж... Тільки якось воно дуже... дуже нове! — сказав учитель.
— Що саме нове? Те, щоб учити по-вкраїнському і вважати вкраїнську мову за мову, а не за покидьок?
— Еге! Скільки ж людей треба на зовсім, зовсім новий шлях повернути!.. Яке ж це страшне, велике діло!
— Eгe,— відказав Марко,— це велике діло. Та не тільки сим воно велике, що його важко зробити, а ще більше тими результатами, які з й ого будуть.
— Та де ж на це сила?! — схопивсь учитель з місця.
— В нас самих! Не біймося, що нас мало. Все велике починаеться з малого! Ставаймо до великого діла, і воно саме заставить нас вирости, зробитися дужими і того діла достойними...
— Та ви ж самі кажете, що цього не дозволяють!
— Звичайно, не дозволяють. Та се поки в нас такі порядки, які є. Але державні та громадські форми не довічні ж.
Учитель не зрозумів, і Марко мусив вияснити йому ширше, розповідаючи про еволюцію державних форм, яка неминуче й Росію приведе до парламентського ладу. А тоді буде інакше.
— Ну, розкажіть же мені, розкажіть!.. Як же це воно буде? — питався вчитель, і його очі блищали, а голос тремтів.