Райпродкомісар, товариш Шийка, ввійшов до кабінету райпродкому. Зі столу зірвалась величезна зграя мух і розсипалася по кімнаті: смачний окраєць паляниці, намащений липовим медом, що лежав на столі, не давав їм спокою. Вони поволі гуртувались ватагами й лізли до столу знову, поки дебела долоня з розмаху не захопила кількох, і, розчавлюючи пальцями, Шийка соковито захрипів:
— К вищей мєрє— раз! два! три!..
З вулиці, крізь одчинене вікно летіла до кабінету лайка, скрип коліс та хлюпання кінських ніг. Два вози не могли розминутись у великій калюжі, що лишилась од учорашньої зливи посеред вузького завулку.
Сидячи на возах, дядьки били батогами по. спинах та жижках свої шкапи, лаялись, сіпали віжками, але від цього вози ще більше загрузали в болоті, ламали один одному передні колеса, а шкапи остаточно збились з пантелику і, нарешті, повні апатії, не звертали на батоги вже ніякої уваги.
Двоє хлоп'ят мили під коморою маленькій дівчинці піском голову, й вона втішено стежила, як падали золоті піщинки на щоки, ніс, одкриті губи, але, нарешті, гра їй остогидла, і дівчина хотіла встати. Хлопці метнулись ретельніше сипати пригорщами, але це вже їй не подобалось:
— Байстря! Байстря!.. Я мамі пожаліюсь...
І далі вже, хникаючи без усякої охоти й почуття, перебирала брудними ніжками до своєї призьби.
За тином соняшники закидали жовтими очима до сонця і ніжились, повні млості; червоний мак нахилився до гарбуза і щось прошепотів йому, а той, наче куркуль у неділю,— розвалився пузатий, ще й огірки притиснув.
На вигоні хрюкала, борсаючись од спеки в болоті, здоровенна свиня... Душно.
Шийка сів до столу, надкусив окраєць паляниці (мухи ще дужче осатаніли) й замислився. Не дає розвьорстки чортова куркульня — скостилити просить. А в продкомі секретар ячейки підкопується вже, зараза:
— Непартєйний,— каже,— і нащот баб того... Потім Влас Іванович, продагент із Курщини:
— Жить, конечно, можно было бы, да вот ячейка не дает!
"Треба нажать,— подумав Шийка,— а то й справді, гляди, ще засиплять".
Він узяв штампований папір і написав:
"У Борімлянську Комуністичну Ком'ячейку.
Прошу принять меня в діствітельні члени, потому как
я робочий і крестьянин проливав у германську войну
кров і визнаю власть і хотів би до кінця днів своїх захищати Революцію на своїм отвітственному посту в Райпродкомі, сознаю, що повинен бути комуністом і пролетарієм
Степан Шейка." Він задоволено одкинувся на спинку крісла й перечитав заяву.
— Да... Здається, встругнув. А голові комнезаму я тепер покажу дві дулі. Тоже субчик! "Шийка,— каже,— так потрібний у продкомі, як задній ґудзик на френчу!.." Я тобі ще втну ґудзика. Ех, немає тобі тут ні спокою, ні удовольствія!..
Шийці заманулось іншого. Обережно потягнув за боки синє "галіфе" з жовтими кантами, брязнув острогами, що новенькими ремінцями тримались на уболочених чоботях "бутилкою", і усміхнувся до себе:
— Люблю малиновий дзвон!..
Поторкав волосатим пальцем із великим перснем коліщатко остроги. На обличчі перекосився скептицизм.
— От тальки сапог глянцу не дає... А все через дрянь Сашку. Сволоч!
І Шийка встромив пальця в кнопку дзвоника.
Злодійкуватий кур'єр райпродкому Сашка, з вічно скуйовдженим, як у Рудька, волоссям, улетів, мов на пожежу, до кабінету.
— Уп'ять, стерво, ваксою накачав?! Хіба не видіш, що получається?! Казав уже—гупталіном!
— Так немає вже, Степане Кондратовичу, гупталіну:..
— Як немає? А чому ж не з'їздив у город купити? .— Так я ж односив подворні списки...
— Я тобі дам подворні списки! Пушол вон!
Сашка кинувся до дверей, виробляючи по дорозі дві дулі й висолопивши скільки сили язика.
— Подожди мені! — щось подумавши, ^зупинив його Шийка.
Сашка повернувся на каблуці босої ноги й, нахилившись убік, як граблями, махнув другою ногою в повітрі.
— Петьку позови,— кинув невдоволено.
Через п'ять хвилин, з поштою в руках і олівцем за вухом, у білій чистенькій сорочці ввійшов недавній крамарчук мануфактурної крамниці — діловод Петька. Поклав на стіл папери й ввічливо став.
— Подворні списки готові?
— Кончаю вже, Степане Кондратовичу.
Шийка, здувши по дорозі до рота мух, проковтнув окраєць паляниці й інтимно підсунувся до Петьки.
— Дяка Романіку знаєш?
— Знаю, Степане Кондратовичу.
— А дочку Ганну Іонівну бачив?
— Оту біляву?
— Нє... другу, цицькату.
— Ага!.. Да-да-да-да...
— Ну-от. Так напиши їй любовне письмо, да получче, а тоді принесеш на подпись.
— Хорошо, Степане Кондратовичу, зараз.
Через півгодини, під супровід Сашчиного сміху та банальних анекдотів завідувача з сиппункту, листа складено. Петька для більшого враження намалював на першій сторінці червоним чорнилом пробите стрілою серце, з якого, мов із меду, сочились рясні червоні краплі. Листа подано разом із завідомленням до повідпродкому. Петька діловитим, псаломщицьким голосом прочитав обидва па— пери й поклав на зелене сукно столу.
Усмішка насолоди й задоволення сметаною потекла по Шийчиному виду. Звиклою рукою Шийка поставив під написаним штамп:
Райпродкомиссар 4-го района. І розмахнувся червоним пером:
С. Шейка.
Петька провів листа через "исходящий", подумав хвилину й написав: "Секретно".
Сашка з листом миттю побіг із продкому, а Шийка став читати пошту.
Давно вже панує серед борімлянських законів традиція, за якою вся радянська пошта, а часом і приватні листи, неодмінно попадають на перегляд і цензуру райпродкому,
Райпродком, на Шийчин погляд,— це штаб особливого призначення. Він — ударний. Правда, з цього виходила сила непорозумінь, скандалів, але традицію давно вже встановлено й про неї дбало пильне Шийчине око.
В руках у Шийки опинилась телефонограма:
"Борімлянській ком'ячейці.
У середу, 5-го липня починається тиждень допомоги хворому та раненому червоноармійцеві. Улаштуйте мітинг, сходи та збір пожертв. Тези надіслано. Агітпроп Повітпарткому".
Насправді тез не було. Живий зв'язок Борімлянського волвиконкому — Микита Кривуля заїхав із города в Ки-риківку по оселедці, а з ним разом поїхали і тези Агітпро-му. Коли випадково дорогою трапилось продати зо два десятки оселедців,' Кривуля без усякого сумніву й вагань утилізував їх. Сама телефонограма прийшла аж восьмого липня.