— Пішли? Зовсім? Усі?.. Урра! Максе, пішли! Лежіть, лежіть, не смійте світити світла. Ердо, панові треба приготувати найкращу, жовту кімнату для гостей. Швидше! Чекайте. В нас яке-небудь чоловіче убрання є? Нема? Завтра рано-ранесенько ви підете й купите убрання на ту мірку, що старе. Добре? А тепер ідіть! Максе, ви лежіть, поки вам скажуть. І не смійте ні світити, ні роздивлятись нічого. Я причиню двері. В шафі праворуч ви можете взяти чоловічий шлафрок.
Макс знаходить шлафрок і одягає. Дійсно, комічно виглядає — шлафрок короткий, руки вилазять.
— Трудо, хай Ерда принесе мені моє вбрання, я не можу в цьому вигляді вийти.
— Добре, добре.
У щілину дверей йому просовують його вбрання. Тут же біля щілини світла, не маючи права світити, він одягається, і на-піводягнений, у шлафроці зверху, виходить.
Труди нема. Із сусідньої кімнати крізь напіводчинені двері висунута смуглява оголена рука.
— Добраніч, Максе. До завтра!
Макс швидко підходить, бере руку й міцно цілує довгим поцілунком. На нього сильно, тепло пашить духом конвалії. Рука слабо виривається, і з темноти дверей виходить не то запитний, не то жалібний шепіт.
— Ну, годі. Га?
Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в якої тепер червоно палають щоки й очі лукаво, сміхотливо поблискують.
— Вони казали, будуть шукати до ранку.
— Боже їм поможи. Правда, Ердо?
— Боже їм поможи хоробу знайти! Я б їх, отруйників, усіх поперевішувала. Знають людей труїти своїми стеклами, а хто добра бідним хоче, за тими ганяються, прокляті душі!
Кімната чудесна — неначе вся в сонці, жовто золоте затишне гніздечко.
Але коли Макс лягає в ліжко, він раптом чує страшенну втому. Тіло опадає. Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили підвести руку й загасити лампу.
А коли він розплющує очі, в хаті горить сонце, а на столику мізерненьке, крихітне світлечко забутої лампи. Плече, бік, права рука болять так, що не можна рухнути. Болить щось і в лівій нозі, і на шиї, все тіло як пожоване Але веселе, міцне, обмите сном. Він згадує вчорашню ніч, роздягання іпри Труді, лежання з нею в ліжку, пригортання, буйні обійми й потім ту таку загострену соромливість. І йому хочеться щасливо засміятися це ж так по Трудиному все!
Але тут же згадується Рінкель, арешти. Завзятий, Рудольф. Як крізь підняту загату, сонячну хатинку заливає потоками зупиненої на ніч річки життя. Макс ісхоплюеться з ліжка і здивовано бачить на стільці акуратно складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда!
Труда вже жде його в салоні. Вона вся в білому, і через те лице здається броизово-смуглявим. І мила синя сережка-ро-динка біля вуха, та сама!
Труда червоніє, вітаючись, і, зараз же, сміливо дивлячись в очі, заявляє:
— Максе! Ви, будь ласка, нічого такого не думайте з приводу вчорашнього. Я вас поцілувала зовсім не так, а від радості. По дружньому. Чуєте?
Макс сміється, розгортаючи дві зрошені половинки верхньої губи, і відкидає головою чуба назад. Ну, розуміється, вона це неодмінно повинна була йому сказати. Насамперед. Ні про що більше не думала, а від самого ранку тільки про це.
— Ну, чого ж ви смієтесь? Ви й тепер так само смієтесь, як... колись?
— Так само, Трудо! Можна мені вас так називати?
Труда сердито морщить брови.
— Я ж вас називаю Максом!
— Ну, спасибі. А з приводу вчорашнього я, їй-богу, "нічого такого" не думав. Так і зрозумів, як ви пояснили.
Труда пильно дивиться в трохи зблідле, з мокрими пасмами чорно синього чуба, з віястими очима лице. І чи не вірить, чгі невдоволена, що він "нічого такого" не подумав, тільки зараз же відвертається й дзвонить.
На порозі в той самий мент з'являється Ерда. Вона вся тепер причепурена, біленька, рожева, зачіска зроблена дбайливо, чепурно. Блиснувши очима на Макса, вона присідає й лукаво потуплює очі.
— Прошу панство до сніданку.
Труда хапає Макса під руку і, теж лукаво посміхаючись, веселим бігом веде його до їдальні. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано оглядаючи Максове вбрання, поспішає Ерда.
Труда врочисто підводить Макса до столу, пускає руку й поводить рукою на стілець.
— Будь ласка.
Їдальня мила, сонця багато, стіл великий, аж блищить білизною, але... який же сніданок? Стоїть карафка з водою, дві тарілки, ложечки й дві склянки для води І все.
Раптом Труда й Ерда вибухають радісним сміхом. Труда хапає здивованого Макса за руку й веде до вікна. Там, на стільці, склом до сонця стоїть Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Труді. Господи, як же він міг забути?
— Ердо! Прошу мені принести мій учорашній хліб. А пан Макс зараз собі зробить.
Ерда веселенько вибігає з їдальні.
Тоді Макс раптом обнімає Труду й сильно цілує, її в щоки, в ніс, в губи. Труда крутить головою, пручається й виривається з його обіймів.
— Максе! Ви... Ви... Що ви?!
— Трудо! Ви, їй-богу, "нічого такого" не думайте й простіть! Я з радості й цілком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я просто, ну, не міг! Їй-богу, не міг!
— А якби Ерда увійшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в темноті, ніхто не міг бачити.
— Ну, вдруге я буду вже в темноті.
Труда регочеться й біжить до шафи.
— Нате вам за це! Тільки но нарвана, свіженька.
На тарілці соковитою, зеленою шапкою похитується в руках Труди трава. Макс обережно бере її з рук Труди й несе до Сонячної машини.
Сонце бризками розбивається об жовто-червоняве скло й гаряче, привітно гладить Максові руки.
***
— Ні, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Руді. Я мушу знати, що з ним Де ваш телефон, Трудо?
Труда зараз же бере його під руку й швидко веде за собою. Макс нахмурено надушує цифри — напевно заарештований, напевно! Ніжно дзвонить сполучення. Екран завішений. Ну, це ще нічого не значить. Рудольфові не можна з одчиненим екраном підходити до телефону.
— Руді! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, є, живий, здоровий!
В телефоні чути любий зраділий голос.
— Невже ти, Масі? Ми все вчора бачили й чули! Фріц трохи не зробив дурниці, хотів бігти на поміч.
Макс радісно сміється. Труда стоїть побіч і жадно ловить із виразу лиця Макса слова Рудольфа, мимоволі повторюючи в себе на лиці всі вирази Макса.