— Ні, не думаю. Мабуть, роздряпав. І одежу мою треба сховати кудись.
— Ерда сховає. Швидше!
— Ідея прекрасна. Я, значить, ніби... Тут обоє змішуються.
Але Труда зараз же сердито, рішуче, з викликом закінчує:
— Так, ви мій любовник. От і все. Душнер. Ви — Душнер. Ну, роздягайтесь. Тут візьмете чисту білизну, в цій шафі. Чекайте, хоч витерти лице.
Вона біжить у кімнату й зараз же вбігає з мокрим рушником. Потім перебігає до сусідньої кімнати й пошепки дає інструкції Ерді. Ерда за кожним словом гаряче, злякано, рішуче хитає головою. О, вона готова тепер, коли це он яка людина, в горло вчепитися поліції. А то трохи-трохи не наробила крику.
Коли Труда з Ердою входять до спальні, Макс умитий, із приглаженим волоссям, лежить у ліжку, натягнувши до підборіддя вкривало. Все тіло горить, щемить, але так блаженно почувати його не на даху, не в обіймах із ринвою, а в м'якій, чистій, спокійній постелі. Напружена легкість, буйяе завзяття носяться вихорами в голові, часто-часто дрижать, як накручений, наготований до руху мотор, нерви наїжені, як шерсть у зацькованого в куток вовка. Ану!
Ерда забирає всю одежу Макса й виходить навшпиньках, а Труда, мила, безмежно хороша, смілива голубка, так мужньо лягає поруч із ним, так завзято хмурить брови, так чуйно слухає.
— Треба лампу загасити. Правда, Максе? Я сказала Ерді, щоб ніде ні одного вогника не було. Правда?
— Чудесно.
Труда гасить лампу, настає густа, тепла, затихла тьма. Збоку обережно ворушиться Труда, потім затихає, і чутно тільки її дихання. Як простягти руку, то можна торкнутися до неї.
Тихо-тихо, але в вухах виразно чути свист вітру, гуркіт автомобіля, криків, хляпаючих сухих пострілів.
Шарудить збоку Трудина подушка, і звідти чується легкий шепіт.
— Максе! Ви не спите?
Максові хочеться буйно, радісно зареготати: це ж так зовсім по Трудиному задати таке питання. Але їй треба відповісти так само точно й серйозно.
— Ні, не сплю. А ви гадаєте, що можна заснути?
— Але ж ви стомилися, мабуть, страшно. Максе, а коли вони не повірять і схочуть вас усе ж таки заарештувати, що тоді?
Чути, як вона рухається, мабуть, повертається в бік Макса, щоб лучче чути. І Максові здається, що звідти тонко заносить запахом конвалії, запахом її тіла.
— Хм! Що тоді?
Він мовчить і думає.
— Максе, тільки ви не церемоньтеся, коли вам треба від-стрелюватись, ви стріляйте. В мене є теж револьвер, тільки я не вмію стріляти.
Максові знову хочеться голосно засміятись, але він стримує себе і, не перестаючи всім тілом прислухатися, шепоче:
— Ну, чого ж неодмінно "треба"?
— Але ж інаракісти не повинні живими даватись у руки поліції. Правда ж? Чи ні?
— Хм! Не абсолютно. Коли він знає, що поліція має безсумнівні докази, що він інаракіст, тоді звичайно. Але коли такої певності немає, то не обов'язково треба... доводити до смерті зараз же.
— А у вас є така... певність, що вони знають?
— Не знаю... Тш!
За вікном виразно чути гомін голосів. Хтось ходить по садку й бубонить. Макс спирається на лікті й витягує голову до вікна. Мабуть, перешукують садок.
— Вони, Максе?
— Не знаю. Здається.
Чути рип кроків за вікном, бубоніння. Дихання Труди переривчасте, важке — хвилюється.
Раптом глухо, але виразно чується в домі дзвінок. Дихання Труди вривається. Макс не дихає. Серце лунко стукається біля самого горла.
— Максе! Ви не повинні вставати. Ми спимо й нічого не чуємо, правда? Я Ерді все сказала.
Макс не відповідає. Знову дзвінок.
Рука Труди хапає його руку поверх ліктя й міцно тримає, наче боячись, що вже самий цей дзвінок може його забрати.
— Нічого, Трудо, нічого. Тільки не хвилюватись, а добре свої ролі виконати. Тоді все буде добре. Ви ж артистка. Тш!
У іпомешканні глухі далекі звуки голосів. Ерда грає свою роль. Макс другою рукою машинально погладжує руку Труди й тримає голову над подушками, щоб шарудіння її об вухо ве перешкоджало ловити кожний звук.
Так, це вони. Наближаються. Трудина рука пригортається олижче, стискає міцніше, до болю. Серце настійно, сильно сту кається в горло.
Голоси вже виразні. Багато кроків. Голос Ерди. Обурений, сердитий, сміливий!
— Я вам кажу, вони сплять. Я не можу їх будити!
— Ми самі збудимо.
Обережний стукіт у двері. Труда швидко лягає, вся притулившись до Макса, пересунувшись до нього в ліжко.
Дужчий, частіший стукіт. Макс підводить голову й здивова— ! но, сердито кричить.
— Хто там?! Чого треба?!
Двері злегка відчиняються. Із сусідньої кімнати вривається пасмо світла, в якому чорніє контур людини з капелюшем у руці.
— Вибачайте, будь ласка. Тут — поліція. Надзвичайно важний злочинець сховався в цьому кварталі.
— Злочинець?! Де? Який злочинець? Я нічого не розумію.
— Тут, у цьому кварталі, сховався злочинець. Ми маємо наказ перешукати всі будинки.
— Чорт би побрав усіх злочинців! Наказ! Але до спальні ви маєте наказ удиратись? Яке мені діло до ваших злочинців, чорт би їх узяв! Ну, чого ви хочете? Шукати? Шукайте й дайте спокій! Ердо, покажіть цим панам усе, що вони хочуть, і запишіть прізвища урядовців. Я завтра буду скаржитися на таку поведінку. Прошу зачинити двері!
Агент щось бурмоче, пильно вдивляється в темноту спальні, позирає на Труду, що злякано притулилась до Макса, напівсидячи з ним на ліжку, і помалу зачиняє двері — навряд, чи така парочка сховала в себе в спальні злочинця, вона, напевно, була зайнята чимсь іншим.
Труда, як тільки причиняються двері, в мовчазному, бурному, несамовитому захваті обіймає обома руками за шию Макса й жагуче цілує його, куди попало — в щоки, ніс, вуса, вухо. Потім швидко перелізає до себе в ліжко й затихає, часто, трудно, щасливо дихаючи, неначе вибігши на третій поверх.
Тепер буботіння голосів здається добродушним і навіть затишним. Правда, ще можуть вернутись, щось їх направить на слід, але навряд. Гомін потроху стихає. Зовсім тихо. Пішли геть чи ще десь унизу?
Легкі поспішні кроки й обережний стукіт у двері.
Любий, тихий, тріумфальний голос Ерди.
Труда з усього розгону в темноті схоплюється з ліжка й біжить до дверей Вдирається ясна, весела, затишна смуга світла, ореолом осяявши розпущену голівку Труди й тепло поклавши їй на плечі блискучі лапи.