Страховище здивоване, серйозно й глибоко здивоване. Воно скромно сідає на краєчок канапи й соромливо причепурює капелюшок, що з'їхав набік.
— Ну, а тепер, Трудо, розкажіть мені, що вам є. Не як "вашій величності", а як Елізі. Добре!
Труда облизує язиком спухлі, набухлі кров'ю губи. Елізі вона може розказати з охотою. Але що, власне, розказувати? Сьогодні батько в поганому гуморі .Через те йому схотілося виявити батьківську владу. От він узяв і заборонив своїй дочці виходити без його дозволу з дому. Просто заборонив — і більше нічого Одвертий, брутальний, звичайний собі деспотизм усіх батьків, чоловіків і взагалі мужчин усіх часів. Людські закони й звичаї претендують на вищість над звірячими Само-засліплення у звірят ні жінки, ні діти не живуть у такому безглуздому рабстві, як у людей Доки ж це буде, хотілось би знати? Доки мужчина пануватиме над жінкою?
— Вічно, Трудо.
— Вічно?
— Вічно.
— А через що?
— Бо вони дужчі.
Принцеса Еліза мимоволі посміхається, а Труда пильно думає. Хм! Дужчі. А чим же вони дужчі? Грошима. Мужчини мають у своїх руках усі гроші, от у чому вся штука. І через те вони мають право й силу купувати й продавати жінок. Законно чи незаконно, а продають і купують.
А жінки дурні. Безумовно дурні. Вони повинні змовитись і вимагати половину всіх грошей собі. І тоді будуть такі самі дужі й незалежні, як мужчини. А як мужчини не згодяться, вчинити жіночий страйк. Серйозно! Генеральний жіночий страйк. І нехай тоді мужчини спробують прожити без жінок. Ану!
Князівна Еліза раптом червоніє так, що навіть страховище помічає Вона здивовано дивиться на червоність, що горить аж до самих вух Елізи, і нічого не розуміє. Невже від соромливості? Господи, така важна, така горда, така вчена принцеса — соромиться, як дівчинка!
— Вибачте, принцесо, я, здається, сказала щось непристойне?
Страховище старається бути ввічливою, поважною, але принцеса посміхається й сама (сама!) бере пляшку й наливає собі й Труді повні келихи.
— За генеральний жіночий страйк, Трудо!
— Правда?!
Труда схоплюється на ноги і, хитнувшись, у бурному захваті обнімає Елізу, що так само загадково посміхається, відводячи руку з келихом набік, щоб Труда не розхлюпала. Потім страховище хапає свій келих і одним духом випиває до дна.
Ах, яка вона рада, що вона помилилася у принцесі! Вона ж була певна, що Еліза — висхла, набундючена величність, для якої, крім коронки, нічого на світі немає.
— За вас, Елізо! За вас тепер! Добре?!
Зелені очі починають виразніше блищати. По тілу ходить легке веселе тепло, заповнюючи холодну, тоскну порожнечу. Світ стає повніший, ближчий; солодка туга дзвенить, як зачеплена струна; мила Труда така втішна, бідна, славна.
От Труда сідає з нею поруч у фотель, підібгавши одну ногу в панчосі під себе, вона обома руками обнімає руку Елізи і, комічно заплітаючись язиком, смішно сердячись на себе за це, жагуче обурено скаржиться на батька, брата, на чоловіка Фріди, на свого нареченого — "феноменальну зануду". Це — вороги, деспоти, кати Мужчини — віковічні вороги жінок. Їм треба оповістити безпощадну війну це єдиний рятунок.
А потім тут же згадує іпро якогось "чорно-срібного лицаря" й говорить такі речі, від яких починають горіти вуха принцеси. Тут же згадує Макса, брата бідного доктора Рудольфа. Еліза ніколи не бачила Макса? І слава богові, а то б вона оце не сиділа так спокійно. Ах, що там говорити: всі ці коронки, гроші, графство, влада, слава, все це — дурниці. Нема нічого кращого, вищого й святішого в житті, як кохання. Правда?
— Не знаю, Трудо. Може.
— Як не знаєте?! Невже ви нікого досі не любили?!
Еліза з посмішкою крутить головою. Труда відкидається назад, щоб краще бачити це чудо.
— І ніколи-ніколи ні один мужчина не торкався до вас?! І ви не знаєте, що таке поцілунок?!
Принцеса Еліза з усміхом так само крутить головою.
— Ах, бідненька ж ви моя!
Принцеса Еліза раптом сміється, хапає недопитий келих і високо підіймає.
— За кохання, Трудо!
Труда, хапаючись, наливає й вихиляє вино в рот.
— Елізо! Ви — справжня королева! Знаєте ви це? Але стоп! Елізо! Слухайте: вчиніть іще одне злочинство. Хочете? Закиньте к бісу на сьогодні ваші королівські чесноти й поможіть мені: поможіть утекти на побачення до мого чорно-срібного лицаря. Ану! Скажіть, щоб вам подали авто, і підвезіть мене. Добре? Ви ж не повинні знати, що мене арештовано.
Еліза щось думає. Раптом рішуче киває головою й згоджується. Труда в захваті кидається одягати свої білі черевички, ловлячи їх смуглявими руками, а Еліза йде до себе.
Зловивши черевички, Труда біжить до столика, хапає папір і розгонисте пише.
"Мамо! Батько назвав мене кокоткою. Але я нею ще не була. Тепер зроблюсь. Батько хотів продати мене на все життя, як Фріду, і називав це шлюбом. Так краще я сама себе продам на вигідніших умовах, хоч це й не буде зватися шлюбом. Я не хочу так дорого платити за таку нісенітницю, як назва. Прощай, мамо, я більше не вернусь у тюрму, яку батько зве "родиною". Колись твоя дочка Труда, а тепер кокотка".
Сперши папірець на порожню пляшку з-під вина, Труда починає телефонувати.
— Гальо! Чекаєте? Слухайте, Душнере. мені категорично заборонено виїжджати з дому. Через те чекайте на мене через двадцять хвилин на нашому звичайному місці. Бувайте, спішу.
Покоївка біля воріт здивовано дивиться, як виїжджає авто з принцесою Елізою й графівною Трудою. Вона швидко веде за ними собачку й поспішає до рогу. А там газетник уважно проводжає очима екіпаж, в якому нічого особливого немає, крім двох жіночих постатей. І до того це видовище його вра жає, що він забуває продавати газету й спішить назустріч покоївці з собачкою.
— Невже вона?!
— Вона.
— Напевно?!
— Абсолютно.
Газетник люто засуває в торбу число газети.
— Значить, і пронюхали! Знімайте всіх. Швидко!
Газетник і покоївка розходяться, а звичайнісіньке авто з двома звичайними жіночими постатями летить вулицями Берліна до призначеного місця. Через двадцять хвилин недалеко від призначеного місця авто зупиняється, постать у білому виходить і йде пішки, а авто з чорною постаттю несеться далі.
Воно завертає то вліво, то вправо, вилітає на нову алею й тече по новому передмісті.