Сонячна машина

Страница 210 из 214

Винниченко Владимир

А ліве плече, ліва рука весь час почувають хвилююче, соромне, моторошно рідне тепло тіла й о г о. Страшно повернутися, страшно глянути в очі, що, чує вона, невідривно, покірно й владно лежать на її лиці.

— Як слід ми їдемо?

І тепер можна глянути, можна швидко-швидко обняти поглядом дорогу розтріпану голову з цілованими очима, що злякано вдивляються у вулицю. Розуміється, він не знає дороги, не впізнає вулиці. Та й як можна знати й розпізнати що небудь у таку ніч?

— Здається, як слід . Ні, щось... Так, так. Тепер направо.

Авто із шипучим рипом коліс по асфальті завертає праворуч, сильно нахиливши його тіло на плече. Перекинеться? Ні, тепер ніщо не сміє перекинутись! І все дурниці, всі окупаційні армії з їхнім смертельним промінням, газами, загрозами, сірахіттями!

— Тепер наліво.

Авто, жбурляючи позад себе стовпи, перехожих, стрічні, рідкі екіпажі, знову перехиляється на лівий бік і влітає в бічну вулицю.

Зовсім же мирні, тихі вулиці. Парочки, спів із вікон, військові постаті. Вони нічого не підозрюють, не вчувають.

— Далеко ще?

— Ні, зараз. Там, на лівому боці, залізні ворота. Ах, так, це ті самі ворота, що ще сьогодні вона бачила Як це давно-давно було. Індус, Ірма, болюча розмова з ним.

Кошмар?!

— А ми застанемо кого-небудь у салоні?

— Повинні застати. Вони звичайно всю ніч сидять. А глянути в очі все ж таки страшно, неможливо, а тягне так, як із височенної башти вниз.

Дійсно, вони сидять Різнокольорове притишене світло в за тишних одгорожених куточках, безперестанний дзюркіт розмов із виплюском сріблястого сміху, ніжно-рожеві вушка, біло-ро жеві плечі, шоколадні, кавові, шафранові обличчя.

Але, як тільки в дверях з'являються за зляканою Ірмою дві постаті з розкудовченим волоссям, із чудним блиском в очах, з рішучими рухами, з хапливими страшними словами, по затишних куточках пролпае тривога й змітає дзюркіт, викидає на середину кімнати рожеві вушка, шоколадні лиця й збиває їх круг двох посіатей у різнобарвну напружену купу.

А Мертенс, помалу підвівшись із свого фотеля, вражено наставивши наперед банькаті молоді очі, не може рушитися далі.

Марта Пожежа! Сама Марта Пожежа! Те саме дике, роз'патлане, палаюче волосся на плечах і на лиці, топ самий п'яний, нахабний блиск у зелених очах, ті самі спухлі дигячі й безсоромні губи! І принцеса Еліза? Оця рішуча, хижо наїжена, важко дихаюча Марта Пожежа — принцеса Еліза, ота рівновелична, безстрасно-холодна черниця?! І з доктором Штором?! "Негайно... Заходи... Попередити.."

І Труда теж не може отямитись, не може так само пройнятись як слід страшним змістом звістки. Еліза з Руді?! Еліза з ними за Сонячну машину? Еліза в такому вигляді? Еліза з такими очима, з такими рухами! Це — Еліза, та сама, що ще сьогодні була тут із таким неприступним, мертвим лицем, з такою ворожістю?!

Шоколадні, шафранові, посірілі від тривоги й хвилювання обличчя попадають у хапливий піднятий рух. У казарми! Боронитися! Скликати з усього Берліна всіх своїх! Повстання! Битися до смерті!

Індус, ухопивши обидві руки Ірми в свої, нахилившися, щось гаряче швидко шепоче в підняте до нього злякане личко. Шепоче, питає, вимагає, просить А личко то злякано дивиться на нього, то знову вражено повертається кришталевими тарілями в бік тих двох постатей, розпатланих, блискаючих очима А в блискові ж тім не тільки тривога, не тільки страх і рішучість, а ще щось, щось страшніше за всі страхіття Сукурамі й його Ради! Що ж це таке?! І це та сама принцеса, яка...

— Панове! Панове! Треба якийсь план! Так не можна!

— План один — підняти армію! Битись до смерті! Знищити проклятих!

Величезний, кудлатий негр гарячкове застібає ґудзики френча, і баньки його очей моторошно переливаюгься синім блиском Японці їх ціла купка, наставивши один на одного окуляри, дрібно дрібно дрібоїяіь незрозумілими словами, перебиваючи один одного, хапаючи за руки, нетерпляче облизуючи блідо сині губи Елну й Рудольфа пообсідали оголені плечі, поблідлі вушка, пороздирані страхом очі, шарпають на всі боки питаннями, скриками Панове! На хвилину уваги!

Голос такий чужий цьому хаосові, такий спокійно важкий серед палу тривоги, що всі обличчя зразу повертаюіься до ньою

Мертенс! Колишній президент Мертенс! Той самий Мертенс!

— Панове військові! Рішучість і одважність — найкраща зброя Особливо в таких випадках. Треба заарештувати Раду Армії. Це — найлегший план. Є у вас сила захопити палац? Не всі військові розуміють німецьку мову. Швидкий шепіт поміж собою.

Тоді гиркаючий голос по-англійському повторює те саме. Негр Ну-шу-му-шу скидає головою, плечима, кулаками.

— Є! У нас є! Всі сонцеїсти!

Індус швидко підходить до Мертенса й простягає руку:

— Прекрасний, вірний план. Товариші! Нас може врятувати сміливість і рішучість. Нам треба взяти палац!

— Палац охороняє світляна батарея. Ні з повітря, ні від землі нема доступу!

— Все одно! У нас теж найдуться світляні батареї.

— Захопити їхню батарею!

— Та як же її захопити?! З-під землі, чи що?! Тут Мертенс раптом швидко підносить куцу руку.

— Панове! Палацовій варті відомі підземні ходи мого палацу?

Ніхто не може на це нічого сказати. Ніхто нічого не чув про підземні ходи. Японці відбували варту при палаці, але про підземні ходи нічого не відомо. Може, особиста охорона Сукурамі знає про неї. Але як їх знайти, ті ходи? Куди вони виходять? Що за ходи взагалі? І чи не поначинювані вони газовими мінами, які знищать усякого, хто увійде в ті ходи?

Мертенс якийсь мент важко, задумливо дивиться в підлогу, не слухаючи суперечок. Потім помалу підводить сідлаєте чоло, наставляє його на індуса й спокійно гиркає:

— Я знаю ходи. Всі. Можу провести.

На Марту Пожежу він не дивиться, але бачить її швидко повернене до нього палаюче волосся.

Індус дуже повільно, поштиво вклоняється й серйозно дивиться прекрасними задумливими очима у важке, іржавого кольору лице.

— Велика небезпека, пане президенте. Ваше життя ..

— Небезпека скрізь. Не в небезпеці річ Маєте досить вірних людей?

— Я хочу думати, що маю.

— Їдьмо!

Мертенс рішуче повертається й прямує до виходу, важко й твердо пересгавляючи короткі ноги. На Марту Пожежу він усе ж таки не дивиться, але, порівнявшися з нею, раптом зупиияєгься, простягає руку й слабо, блідо посміхається.