Чудодійна, страшна річ — надія. То вона, а не страх, не покірність веде засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордіших, найодважніших утримує від бажання кинутись на катів і в нерівній, безнадійній, але почесній боротьбі знайти смерть. Опортуністична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби відтягти останню хвилину на міліметр далі.
І вона оживлює мертвяків, ставить на ноги калік, робить видющими незрячих, висхлих, безживних, інертних сповнює соками й енергією.
"Пан президент благають вибачити". І вже тьохнуло щось у старому, тоскно млявому тілі, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала неподібною до біржової стайні. І паличка вже не цокає так ізневажливо й демонстративно по мармурових квадратах підлоги.
Мертенс приймає князя стоячи, навіть трохи підійшовши до дверей од столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, він коротким, поштивим жестом куцої товстої руки поводить на дерев'яний жовтий фотель. Ні іскорки тріумфу.
Після кольорової, врочистої, холоднуватої пітьми приймальної зали очі мимоволі мружаться від жовтого, сліпучого світла кабіннету. Сонце — майове, щедре, реготливе — з розгону б'є крізь розчинені широченні вікна в дзеркально вигладжений паркет, одбивається, перелітає в жовті дерев'яні стіни, в дерев'яну стелю, грає скрізь зайчиками від металу апаратів, лоскоче червоне, м'ясисте вухо Мертенса. І нема йому ніяких перепон. ні одної м'якої меблі, ні портьєри, ні завіски — дерево, книжки, метал, папір та солома на плетених сидіннях фотелів і стільців. Оце такий кабінет президента Об'єднаного Банку.
На величезному столі, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в напруженій, веселій готовності блискають телефони й телеграфні апарати — з екранами, без екранів, слухові, світлові, мідяні, сліпучо-блискучі й матово тьмяні — рурки, держальця, скло, гвинти. Все це грізно, боєво купчиться пірамідою перед фотелем пана президента Об'єднаного Банку, єднаючи його з Берліном, Німеччиною, всім світом.
Сідаючи, Мертенс надушує ґудзик одного апарата й гукав в матове скло одривчастим, одвологлим басом:
— Припинити. Давати тільки світло.
І зараз же повертається всім важким, туго збитим тілом до князя. Поклавши обидві короткі цупкі руки з товстими пальцями на поруччя, він злегка нахиляє велику голову, неначе збирається битися лобами з гостем. Зелено-сірі, гарні, на диво молоді та свіжі серед цього іржавого м'яса обличчя очі спокійно, твердо й чекальне зупиняються на старому князеві. А на втиснутих, блідих, із зеленкуватими жилками висках нащадка німецьких монархів виступає ріденька, спітніла рожевість Він спускає очі додолу, довго мовчить і, нарешті, тихо, рівно говорить у підлогу:
— Вам, мабуть, відома ціль мого до вас візиту?
Мертенс спочатку ледве помітно киває головою, потім з деякою натугою розчіплює м'ясисті голені губи й рипить:
— Точно невідомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись.
І знову стулює уста. А над верхньою губою дрібно-дрібно, як вогкість на стіні, мокріє піт. Мокріє він і на бурому чолі, випнутому згори, ввігнутому посередині й випнутому знову на бровах, подібному до сідла. Розхристані майже до живота за останньою модою (що пішла трохи не від самого Мертенса) грубі й червоні груди теж мокро блищать од поту.
Князь задумливо ставить палицю між свої гострі коліна, кладе на неї обидві свої руки з видушеними по них фіолетовими жилами, на руки спирає погляд і все тим самим рівним, тихим, немов байдужим голосом починає викладати те, що Мертенсові давно вже добре відомо.
Мертенс, підігнувши короткі, товсті ноги під фотель так, що коліна кругло, як у жінок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною цікавістю розглядає князя. Часом він скоса зиркає на екран, на якому, як на маяку, одноманітно то з'являється, то зникає ніжно-синій круглий знак.
Князь замовкає. Руки йому спітніли, але він не витирає їх, бо знає, що вони тремтітимуть.
Мертенс злегка тарабанить пальцями по блискучому поруччю фотеля.
— Так. Так. Гм. Отже, виходить, біржова наука, князю, нелегка? Що? Га?
Князь не зводить очей із своїх міцно, до болю складених на палиці рук.
— Удача чи невдача може спасти на найбільш учених, пане президенте.
— Так-то воно так, та... Гм!
І раптом іржаве, обвисле, з квадратовими пітними щелепами лице засвічується добродушними, одверто веселими іскорками очей.
— Що, князю, нашою зброєю та проти нас-таки? Га? Мечі не годяться?
Тут князь уже підводить тьмяні, вицвілі, з блідо-сірими баньками очі на гумового короля. Ріденька рожевість уже розлилась по худих, запалих щоках.
На екрані часто, настійно починає стрибати цифра 7.
Мертенс бере олівець і щось закреслює в товстому блокноті.
Потім надушує гудзик і, вертячи олівець у пальцях, знову сідає, як сидів.
— Ні, князю, більше відтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр. Могутніший за закони природи й гуманності. Неможливо.
Цебто він цим каже, що князь Лльбрехт і його син будуть цього тижня арештовані й посаджені в тюрму, як кузен Дітріх.
І князь, сіро посміхнувшись, корчачи від сорому пальці ніг, трудно видушує з своїх хорих, расових уст:
— Ваша влада дужча за всі закони...
— Помиляєтесь, князю, помиляєтесь. Я теж тільки цифра. Тільки цифра.
Жовтий олівець виприскує з пальців і з дзвінким дренькотом котиться під ноги князеві. Князь машинально й швиденько перегинається донизу, але, помітивши чекальну непорушність Мертенса, тільки дивиться на олівець і знову кладе руки на палицю. На м'ясистих устах величності миготить легкий усміх і ховається.
— Помиляєтесь, киязю, помиляєтесь.
І Мертенс здіймає руки з поруччя. Візит скінчено. Князь може вставати й забиратись.
Але князь сидить і з сірою застиглою посмішкою дивиться під фотель Мертенса.
— Ми... противники. Це так. Але коли в одного противника вистачає малодушності прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в другого повинно вистачити великодушності відмовитись од таких способів боротьби, як... смерть. Бо ви самі знаєте, що ваша відмова... смерть для мене й для мого сина.
Мертенс спокійно накриває очі важкуватими повіками, знову обіймає пальцями поруччя фотеля і, наче цитуючи напам'ять книгу, рівно, поважно говорить: