— О, ця переповнена молоком!
— Та що ж ви дасте? Що? Ні, чекайте, що вони дадуть? Світло дасте?
— Дамо!
— А воду?
— І воду.
— А яким чином? Ні, почекайте, почекайте: а яким чином ви це зробите?
— "Яким чином, яким чином"! Уй, маруди!
Ще молодше, безбороде, чисте, рожеве личко люто кривиться в гримасу й показує соковитого червоного язичка зарослій, бородатій регітливій купі голів. Голови розриваються, як бомби, новим вибухом реготу, а два молоді обличчя, видершись із них, спішать далі.
— Та куди ж ви! Гей! Переповнені молоком, куди ви?
— Не держіть їх — вони доїтися побігли!
— А дивіться, дивіться! Он уже цілий загін переповнених молоком летить Із прапорами! З музикою.
— А ти б, чоловіче, знаєш що. менше б зуби вискаляв. Люди хороше діло задумують, а ви тут...
— О, маєш! Ще один переповнений молоком!
— Та вже краще бути переповненим молоком, ніж дурістю.
— Ого! Та воно ще лається. А по морді не хочеш?
— Та ну, годі вам! Це ж жарт...
— Розуміється, хороше діло, хто ж...
На бородаті, зачучверені голови налітає загін молоді, як зграйка ластівок на старі, чорні, кострубаті іпні. Зелено-золоті прапорці, золотий блиск очей, щебет голосів, ляскіт труб, закотистий сміх, безладний спів заливають, закривають старі пні змивають їх і волочать у бурному потоці за собою.
І цілий день на площах стоїть молитовне тихий натовп, а по вулицях буяє вакханалія молодості, співу, сміху, танців і зелено-золотих прапорів. Вітер обома руками хапає з землі людську радість, перекидається нею, бризкає в розчинені вікна, п'янить, чучверить голови, посмішки, душі.
І цілий день п'яно й щасливо посміхається Велика Матір до розчучверених дітей.
***
Принцеса Еліза явно хора. Вона совісно виконує свої обов'язки, вона з усієї сили стоїть біля іпечі, героїчно миє посуд, саможертовно прибирає кімнати, але всім вже ясно видно, що вона хора. Та й як не захоріти. погане годування, постійна дрібна робота й постійна туга за коханим.
І графиня, і пані Штор, і старий граф і по черзі, і всі разом умовляють її, просять, вимагають не робити нічого? Але принцеса тільки мовчки повільно крутить головою — вона зовсім не хора, вона почуває себе цілком здоровою й буде робити все, що лежить на її обов'язку.
Одначе, коли вона не стоїть біля печі, не миє посуду й не прибирає кімнат, тоді вона лежить на канапі лицем догори, заплющивши очі, і не рухається.
І можете собі уявити: Страховище заїжджає за принцесою Елізою, щоб узяти її разом із собою на експедицію по вугілля. організовану Вільною Спілкою Творчої Праці. Не більше й не менше, як на експедицію по вугілля. І то з ласки, з особливої протекції Страховища. Та чого ради принцесі?! А того, що це її розважить, навчить і вилікує од усього. Але коли Страховище бачить мертвяче, бліде, з гострим овалом і моторошно загостреним блідим-блідим кінчиком носа лице Елізи, то воно само з жалем згоджується, що до "переповнених молоком" принцесу зарахувати не можна й по вугілля їхати, мабуть, справді не слід. А страшенно шкода: надзвичайно цікавий потяг — усе молодь, майже все закохані парочки, всі вагони уквітчано вінками, зеленим гіллям, прапорами Сонячної машини. Народу записується до роботи така сила, що нема навіть рації далі записувати. З усіх кінців радіусами спливає до театру народ. Ах, як шкода, що бідненька Еліза не може бачити, що там робиться коло театру, а самому театрі, на вулицях, на площах. Музика, співи, танці, обійми. Люди сп'яніли. Кожне в страшенному захваті, наче були люди в страшній облозі, але ворог одступив — і всіх охопила несамовита п'яність визволення. І яка в усіх надзвичайна ввічливість тепер, попередли-вість, галантність. Ах, надзвичайно шкода, що з бідною Елізою саме в такий страшно гарний момент трапилась ця ідіотська хорість. Коли б Еліза поїхала, вона напевно тепер повірила б в Сонячну машину.
Принцеса Еліза дивиться в стелю й чує чи не чує — невідомо Лице задумливо тихе, байдужне, моторошно синювате-бліде. Але, коли Труда прощається, лице помалу повертається, і Еліза своїм звичайним твердим грудним контральто просить Труду зараз же, як вернеться з вугільної експедиції, неодмінно заїхати до неї.
— О, неодмінно! Обов'язково! І Руді привезу!
— Ну, йому не цікаво. Та й мені не хочеться чужих бачити. А ви приїжджайте. Добре? Самі приїжджайте, без нігого. Я вас люблю, Трудо. Після того вечора. Пам'ятаєте?
О, ще б Труда не пам'ятала! Ах, як це страшно-страшно давно було! Ну, їй треба іпоспішати. На неї в авто чекають Макс і чорно-срібний лицар.
Принцеса мляво Дивується:
— І чорно-срібний лицар? З Максом?
Ну, звичайно, з Максом! А чому б ні? О, вони в неї нічого, не сваряться так, як інші, як, наприклад, двоє прекрасних, чудесних товаришів, Тіле й Шпіндлер (колишні інаракістиі). Правда, бідний Душнерчик мусив повернути слово. Ах, Еліза нічого не розуміє. Ну, нехай, як вона вернеться з вугільної експедиції, вона все-все розповість Елізі. Надзвитайно цікаво й гарно. І взагалі така маса скрізь цікавого, нового. Наприклад, в одної знайомої є два чоловіки Ну, от просто два собі чоловіки й більше нічого. І не соромляться, не ховаються, живуть усі разом, мирно, весело, гарно. І, навпаки, в одного маляра — дві жінки теж разом живуть, теж не ховаються, тільки, здається, жіяки сваряться. Але, розуміється, Душнер, чорно-срібний лицар, зовсім тепер не чоловік. О, як можна? Хіба, маючи Макса, можна навіть подумати про когось іншого?!
— Уй, я ж засиділась! Вони страшенно будуть сердитись. Ну, Елізо, голубонько, доправляйтеся швидше. Щоб ви вже зовсім були здорові, як ми вернемось. Добре?
Еліза після цього візиту не встає навіть на обід.
У домі тепер тихо і вдень, і вночі — всі горішні виїхали по вугілля. Тільки діти техніка вранці, поки вийдуть із матір'ю до лісу, трохи гомонять.
Тиша й чекання залягли у цілому місті.
Немає вже недавніх співів, танців, сміху на вулицях. Нема коло води запальних суперечок і мітингів — ні танцювати, ні сперечатись нема більше чого, треба тільки чекати.
Навіть небо похмурилось, задумалось, заплакало дрібними, нудними баб'ячими сльозами.
А принцеса Еліза у вільні хвилини вже не лежить у себе на канапі, а чудно, непокійно блукає по порожньому саду. Наче жде чогось чи тужить за кимсь і нетерпляче виглядає його. Тільки ж, здається, ніякої звістки від принца Георга й досі не мала, і так само невідомо ї!й, чи живий ще він. А в рухах, у всій постаті, на лиці часом така виразна, нестерпна тоскність, така боляча нетерплячка, що графині не раз хочеться підійти й заспокоїти бідненьку як-небудь.