У принца Георга на щелепах виступає по гулі. Він ізривається з місця й знову ще твердіше, ще сталевіше ходить із кутка в куток.
— А, підлі паразити, вони сюди позбігалися, під райхстаг? Добре! Ми їх виженемо и звідси. Я, панове, пропоную вжити газу. Повиводити всіх "Друзів Ладу" за Берлін, дати два дні, решту виморити газом.
Генерал Бухгольц, не розплющуючи очей, крутить головою: безнадійно. Всі розбіжаться за ці два дні. А коли б і не розбіглись, яка рація їх винищувати. Хто ж буде працювати? Не смергь їхня потрібна, а праця. Інша річ, коли б було досить батальйонів, узяти Берлін в облогу. Не допускати масу до водя й до трави. Але для цього потрібна ціла армія дисциплінованих вояків, а не ті бідолашні дві-три тисячі молодих людей" де майже жоден із них не був на військовій службі. Справа безнадійна.
Принц Георг стоіть біля грубки й похмуро, не кліпаючи, дивиться в щілинку, в якій видно жовтогарячий жар. Довго стоїть, нотім рішуче відходить, стає біля столу й обводить усю Раду сталевими, впертими очима.
Так, він згоджується, що сирава поки що програна. Не безнадійна, апоки що на цей меят програна. Генерал має рацію. потрібна армія. Отже, треба цю армію здобути. Більше нічого І тоді знову розпочати гру.
І вмліваючий од, сну генерал, і пожована безсонням Рада здивовано й чекаюче дивляться на свого голову.
Принц Георг мав на увазі цей результат іще цієї ночі. І він має такий план На тих літаках, що ще можуть придатися, вилетіти до Азії. З усіх даних видно, що Схід не допустив до себе зарази. Але він не зможе втримати ізоляції й заразиться Отже, він повинен виступити проти Європи й винищити Сонячну машину. Чому він не робить цього досі? Невідомо. Можливо, що ще бореться в себе Можливо, не знає тутешнього стану. Треба вияснити йому ситуацію. Отже, висновок такий частині "Друзів Ладу" летіти до Азії. Друга частина лишається тут бути в постійному контакті з літаками. Коли Схід здоровии і наважиться забезпечити своє здоров'я походом на Європу, ті "Друзі Ладу", що лишаться, тут, мають виконати підготовчу роботу для остаточної акції. Сам принц Георг готовий летіти до Азії. Хто має що сказати з приводу цієї ідеї?
Ніхто з Ради нічого не має сказати — що можна сказати тому, хто все програв?
Так само й принцеса Еліза нічого не має сказати. Навіть проти того, щоб сам принц Георг летів до Азії, нічого не каже. А могла б же хоч трошки засмутяіти, ну, хоч для ока вдатя, що страшно за нього. Адже путь не легенька: через мертву сонцеїстську пустелю летіти до Азії. А там що?
Але принцеса .Еліза не смутніє й нічого яе вдає. Хмарно й суворо стиснувши широкі брови над очима, теж жовтяво-сіра від жаху яочі, вона коротко дає свою згоду. І коли принц Георг, одягнений уже для подорожі, прощається й ніякове, несміло чекає чогось, принцеса Еліза не розуміє й холодно простягає руку для поцілунку. Тільки руку.
Решта простягнеться на східцях трону.
***
Білі кошлаті мухи легко й нечутне обсідають трупи Берліна. Вітер роями жене їх недогорииіми вулицями, білим холодним пластиром заліплює чорні рани, обмотує ватою кістяки порозбиваних башт і будинків.
Нечутними холодними роями сідають мухи на минуле й заліплюють вогнево-криваві навісні рани м'яким товстим пластиром.
Лежить Макс на кацапі, гидливо й невідривно мружачі оті в засмальцьований томик. Снить ніколи небувалим, безглуздим життям. Лежить у норі перин, а руки в рукавичках. Лежить, мружить віясті очіі, потім усуває голову в вору й знову лежить у сні.
В лабораторії на підлокітнику й на підлозі біля вікон голчастий срібний іней. До металевих частин машин торкатися голими пальцями не можна — холодно, неприємно. Чужі, непривітні, колючі машини також сплять. Та доктор Рудольф і не торкається. Іноді тільки зайде до робітні, постоїть коло столу, доводить пальцем по поросі й тихенько шкандибає собі назад.
Нема часу йому сидіти в холодній, мерзлій, чужій лабораторії. Треба знову воаити дрова з лісу. Потім пиляти їх, потім колоти, потім розносити їло хатах графського буднику. Принц Георг раптом виїхав до свого аамку лаштувати своє гніздо. На три кімнати треба щодня лаливо готувати. Старому графові з графинею (в одній кімнаті живуть, тоді розкошувати — до окремій кімнаті мати,). Батькові і матері на одну кімнату та принцесі Елізі на одну. Та ще ж часом і свою спальню треба коли-не-коли протопити, огріти свої нори.
Від Макса помочі ніякої — що йому до якихось там графів і принцес. Хай собі самі рубають. Старі? Так хай помирають. Хорі, ранені? Так хай іздихають. Кому вони потрібні? І йому самому ніякого тепла не треба — не замерзне дід перинами, а як і замерзне — кому від того біда?
Та й батькові, власне, ніякого тепла не треба. Підупав старий. Після тої ночі якось раптом, одразу підупав, ослаб, знесилів, наче вклав у ту ніч усю рештку своїх сил, надій і віри. Також цілими днями сидить закутаний у кожух у фотелі, оброслий, зачучверений, невмиваний, мовчазний, і дивиться або в Євангеліє, або на порожню, пустельну, засипану чистим, незайманим снігом вулицю. Чисту-чисту, без ніякісінького сліду коліс, з ріденькими запорошеними ямками від чиїхось ніг. Наче в полі стоїть дім, наче в сніговій безлюдній пустелі. І Євангеліє тепер — снігова холодна пустеля. Той самий детективний роман, що і в Макса, і так само, як Макс, гидливо й непорозуміло, застигло мружаться очі батькові.
Доктор Рудольф не говорить із батьком. Отак мовчки внесе оберемок дров, обережненько, стараючись не гупати, спустить додолу перед грубкою, витягне шворку й вийде навшпиньках із кімнати.
Та й з графами невеликі розмови бувають. Старий уже не їжить до нього теплою насмішкою сиві стріхи. Сидить, як батько, перед вікном у кожусі, з позамотуваними в ковдри старими ногами, й непорушне годинами дивиться на вулицю, на чистий, срібно-іскристий порох, що ним грається вітер. Але зовсім уже мовчки, зовсім безшумно носить дрова доктор Рудольф до кімнати принцеси Елізи. Батько часом із матір'ю при ньому заговорить, іноді гляне на доктора Рудольфа, буркне: "Навіщо такі великі оберемки носиш—підірватись хочеш?" Старий граф часом привітається, спитає, скільки ступенів морозу, стара графиня ласкаво, тепло дякує, прохає вибачення за турботи.