— Ні, ти батько Ти можеш це перевірити. Так, так, кожної хвилини ти можеш тепер це перевірити. Але ти ради своїх традицій, з упертості не хочеш признати сонячного хліба. Ти волієш одмовитися від дітей, від жінки, від родини, аніж признаги те, що тільки божевільні не хочуть признати. Добре, я так і поясню Труді.
— Будь ласка. Так і поясни. Можеш.
— Так, я так і поясню. Але хто ж тепер винен, що в тебе нема дітей? Хто?
Граф важко, пильно, тягуче вдивляється в гнівно, обурено вирівняне маленьке сухеньке тіло з чорно-сивою голівкою в усьому білому. Воно, це таке колись покірне, жагуче, потім покірно винувате, далі покірно пригнічене, тепер воно сміє обурено-владно, з гнівним правом, з глибокою свідомістю вищості стояти перед ним рівно, вимогливо.
— Ти хотів колись правди. Єдиної правди! Ти не хотів прийняти її, коли я давала тобі. Тепер ти можеш її взяти. Тепер ти можеш знати всю правду. Але ти навіть правду віддаєш за Вічний Порядок твого Ганса Штора. Хто ж винен, я тебе питают Признай порядок сина Ганса Штора — і ти матимеш усю правду. Так, так, не Ганса Штора, а сина його, Рудольфа Штора.
Граф помалу, трудно сідає в фотель перед столом, ноги ослабли й коліна підло підгинаються.
— Іди собі. Годі.
Він одкидає голову на спинку стільця й безсило заплющує очі. Стара, з навислими щоками, з буйним ластовинням і з западинами на шиї голова лежить безсило, але непохитно.
Графиня глибоко зітхає й помалу виходить. Вона підійшла б до цієї голови, до цієї рідної, любої, бідної голови, обняла б її, притулила б до грудей собі, пригорнула б до неї ту смугляву, бідну, любу голівку, що дожидається в тій хаті, — і так тепло, так повно стало б на бідній, холодній, спустошеній землі. Але старе коріння вросло в стару бідну голову й приросло до минулого, до неповторного, до померлого, і мертве мертвить і любов, і правду.
А старий граф безсило сидить із заплющеними очима, і ущипливий, гіркий усміх ворушить вусами, як черв'як під купою сіна. Вічний Порядок, традиції, правда! Всі порядки, всі традиції й правди віддав би він за одне маленьке, з чотирьох літер, слівце з одних нечистих, проклятих ним уст. Правда? Та будь вона на віки вічні проклята, коли вона вб'є ту крихітку живучої надії, коли погасить жалюгідненьку іскорку ілюзій, від якої тримається малюсіньке тепло в недогаслому тілі!
Кожної хвилини ти можеш перевірити. Кожної хвилини ти можеш погасити свічечку своєї останньої радості. Перевірити і вже ніколи не могти витягати із столу гребінці, на яких іще заплутались чорні, з синюватим одблиском волосинки, ніколи вже не прикладатися щовечора лицем до біленької, смішно куцої блузки, в якій іще заплутався дух її тіла, ніколи більше не лежати годинами на старій канапі, в якій заплуталась і живе його жалюгідна, самообманна, живлюча неправда!
Правда? Та коли вона потрібна була людям, якщо несла їм страждання й загибель?
Старий граф трудно підводиться й обережно переходить до вікна. Там, за портьєрою, стоїть у нього ще один фотель. Звідти він часом бачить у саду трошки сутулу дівочу постать із хлопчачою недбалою ходою й густими стриженими чорно-синіми кучерями на плечах. Постать так помалу, неохоче, так нудьгуючи вертається з дому, так іноді здивовано, непоро-зуміло й тоскно водить очима по вікнах кабінету, що графові руки впиваються в поруччя фотеля, і в грудях ніжно-ніжно тане лід, проступаючи теплою вогкістю в очах.
— Туді! Дитинко!
І так увесь тепло таючий, ніжно вогкий сидить заціпенілий у фотелі старий граф за портьєрою, за непомітною щілиною.
І хіба можна рискувати цим щастям ради старої, жорстокої, безчулої блудниці-правди?
Вітер сипле вечором у вікна. Вогник свічки марно лиже густо-сіру тьму салону, щоразу жахаючись і рвучись злетіти, як повз нього твердо-чітким, рішуче виміряним кроком проходить принц Георг.
Принц Георг не розуміє принцеси Елізи. Чого при людях вона з ним така близька, така щось знаюча разом із ним, щось ховаюча, натякаюча, голубляча, і чого на самоті нічого не знаюча, не ховаюча й замкнена, як прекрасна й порожня скриня? Чого це так? Чому найменший натяк на те, ради чого він пів-Європи проїхав конем, викликає в неї таку сухість очей, від якої найодчайдушніша відважність засохне й скрутиться, як лист у посуху.
— Не треба. Потім про це, Георгу. Не тепер.
А коли ж воно буде це "потім"? Де саме лежить кордон тої забороненої країни, де починається вступ у "потім"?
Принц Георг знає: на приступках трону лежить кордон. Все одно якого трону, навіть мертенсівського. Вона переступить кордон, тільки здіймаючись сходами трону.
Принц Георг рішуче, точно виміряно зупиняється. Вогник жахно відсахується вбік і дрібно дрібно труситься. Тінь принца Георга дрібно підскакує по стіні, силкуючись дістати го ловою до стелі.
Так, так шлях до "потім" через трон. Але чого ж сьогодні так весняно, так вогко променилися очі, так пашіли дві гарячі червоні плямки на лицях і так по-дитячому, так дивно для неї, так зворушливо-невинно розкривались уста, коли вона слухала всяку дурницю, наче величезну тайну мудрості? Чого була весь час така, наче вже ступила на трон, наче вже настало те "потім"!
Вогник спокійно, роботяще лиже тьму. Вітер діловито засипає вііна густими синіми присмерками.
Принц Георг ізнову ходить із кутка в куток, перевертаючи на всі боки загадку.
Який же трон може бути в пустелі, заселеній жуйними тваринами? Пів-Європи проїхав він серед одурілої людської худоби, серед руїн колишньої цивілізації.
От вони, ці тварини, ржуть і топчуть у стайнях своїх, аж глина сиплеться із стелі. Якими силами можна вернути їх до людської подоби! Підкласти під усю земну кулю набій маюну й висадити її к чорту! О, тоді б вони заіржали, заревли іншим ревом, пррокляті!
Принц Георг раптово зупиняється, злегка підводить голопу й широкими сталево сірими враженими очима дивиться в стіну. На стіні схвильовано гойдається його розмазана тінь, робить гримаси, стараючись звернути на себе увагу; потім потроху затихає й злегка похитується, похиливши голову з карлючкуватим носом.
Вітер шипуче треться крилами об чорні шибки. Глухо й тужно з покоїв графині тягнуться стьожки звуків. Свічка куняє, принц Георг усе стоїть і дивиться в підлогу.