Сокира високо підлітає догори і з соковитим хруском угризається в тонкі ніжки бузку. А чорна струнка постать стоїть непорушне, слухаючи всією спиною нерівним хапливий рип кроків по алеї.
— Вибачте...
Принцеса и принц Георг повертаються. Що треба цьому чоловікові?
— Вибачте... Ви хочете рубати ці кущі? Сталеві очі помалу випростовуються разом із головою й здивовано оглядають од голови до ніг калікуватого чоловіка.
— Так. А вам що до того? Хто ви такий?
Доктор Рудольф тим часом злегка вклоняється принцесі. Принцеса недбало, байдуже киває голівкою й повертається до нареченого:
— Це — Рудольф Штор, Георгу. Прошу далі.
Георг уважніше, пильно, гостро встромляє в доктора Рудольфа два цвяхи очей.
— А-а? Добродій усього людства? Що ж вам треба, пане добродію?
Добродій людства придержує рукою волосся на голові.
— Я прошу вас сказати мені, що ви хочете робити з цими кущами!
Принц Георг спочатку високо, пепорозуміло підводи іь брови, потім раптом грізно хмурить їх.
— А ви яке маєте право задавати мені це питання?
Доктор Рудольф на мент закриває очі й знову розкриває їх.
— Я ще раз прошу вас дати мені відповідь на моє питання.
Тут принцеса гидливо кидає в його бік:
— Ми хочемо вирубати ці кущі. Тут буде площинка для спорту Рубайте далі, Георгу!
Георг одвертається від добродія людства й зручніше затискує сокиру в руці. Але доктор Рудольф помалу спокійно заходить збоку й стає між ним і кущем. Стає, складає руки на грудях і тихо крутить головою.
— Ви цих кущів рубати не будете. Нахабство цього суб'єкта на якийсь мент позбавляє мови принца Георга.
— Пане добродію! Я вам раджу моментально відійти, сховатись у вашу хату й не наражати себе...
— Ви цих кущів рубати не будете.
На принцесу доктор Рудольф не дивиться. Волосся рукою вже не притримує, готову не підносить, а так само спокійно крутить головою з боку на бік.
— Я їх буду рубати, пане хіміку! Хоча б мені прийшлося рубати їх разом із вашими ногами! Чуєте?!
— Будь ласка. Вам прийдеться рубати разом із моїми ногами.
Матово-бліде, рівне, схудле лице під крилами червоного волосся не рухається, чогось жде. Ну, ясно, чого жде. Принц Георг простягає ліву руку й сильно відпихає нею набік доктора Рудольфа. Але доктор Рудольф зараз же хапає цю руку своєю й так стискає, що принцові Георгові кров шугає в лице й одразу ж виразно стає видно жовтість вусів під горбуватим дзюбастим носом. Він із усієї сили шарпає руку, але доктор Рудольф тільки злегка хитається наперед і міцно тримає руку князя Георга.
— Пане Шторе! Я вас попереджаю: відійдіть! Пустіть руку!
Рука пана Штора приросла до тіла князя Георга. Волосинки вуст тісно злилися в одну тонку витягнену лінію. Очі голо, одверто, льодово дивляться в зашарене вогнем лице з горбатим носом.
Права рука принца Георга рвучко, гнівно разом із сокирою підводиться й на півдорозі зупиняється, готова змахнути вгору.
— Пане Шторе! Ще раз кажу пустіть руку й забирайтесь негайно звідси. Останній раз кажу!
— Я піду тоді, як ви дасте мені слово не рубати цих кущів. Для спорту ви маєте досить вільного місця в саду.
Червона голівка непорушне застигла, чогось жде. Ну, ясно чого жде. Принц Георг сильно шарпає ліву руку, шарпає раз, другий, люто блискає сталлю очей, потім умить змахує правою рукою з сокирою і.. весь одхиляється назад, ліва рука доктора Рудольфа блискавично хапає й за праву руку Георга, — і сокира безсило звисає вниз Принц Георг пробує вирвати руки, але вони тільки синіють під пальцями калікуватого чоловіка, слабшають, слабесенько ворушаться і сокира от-от випаде з покоцюрблених пальців.
— Пусс-тіть руки, ви!
— Тільки тоді, як дасте слово...
Тут принцеса Еліза поспішає на поміч — сокира от-от виприсне.
— Георгу, пустіть цього чоловіка! Ходімте. Ми знайдемо інше місце.
Георг шарпає руки, але вони від того тільки більше синіють Цей чоловік не пускає. Лице Георга пашить вогнем, і жовті дротяні вуса так виразно жовтіють на червоності, а сталеві очі колючими конусами вп'ялися в бліде, спокійне, затис-нене лице кривого хіміка.
Сокира падає на землю коло ніг доктора Рудольфа. Тоді віч випускає руки князя Георга, тихо нахиляється, підіймає сокиру, ввічливо подає її принцові й спокійно шкандибає назад, до себе. Вітер бурно, весело гладить йому волосся, в очах стоїть примружений гидливий погляд із-під червоних крил.
І доктор Рудольф довго ходить по лабораторії, поглядаючи мимохідь на зрубані, покалічені ніжки бузку з біло-зеленкуватими ранами.
А принцеса й принц Георг ідуть додому, до будинку. І дивна річ: принцеса Еліза цілком щиро, непідробне весела, ніжна, радісна Ну, просто щаслива! Цілком щиро, от це дивно! — цілком щиро щаслива. Вона бере князя під руку, пригортається до нього, сміється, трохи не летить на крилах. Чого ради? Невже вона не бачила, як поводився той нахаба! Чи цією поведінкою хоче загладити сором, образу, ганьбу поразки? Ні, вона нічого не хоче загладжувати. Вона все бачила, вона навіть знає, що "цей чоловік" дуже великої фізичної сили, вона одверто говорить про те, що сокира випала, вона нічою не хоче ховати. Але вона собі просто сяє вся.
І старому графові розповідає всю сцену з сяючим сміхом, і стару графиню несподівано, невідомо з якої причини обнімає, і до рояля біжить, і бурно грає, і верхи хоче їхати. Абсолютно незрозуміла, чудна поведінка, противна всякій логіці.
А доктор Рудольф стоїть біля вікна й порожніми очима дивиться в порожнє небо, по якому вітер жене отари хмар із позадираними хвостами. І тепер його очі ще порожніші, застигліші, крижаніші.
От іде графівна Труда з якимсь чоловіком алеєю з вулиці. Так, це Труда, порожня, неіснуюча Труда. З нею її "чорно-срібний лицар", теж порожній, неіснуючий, тоскний, нудний. Раніше вона приходила сама. Тепер із "лицарем". А порожній Макс лежить у спальні й читає неіснуючі детективні романи, що купою лежать біля канапи.
Труда хитає головою, привітно махає рукою, щось гукає чорно-срібному лицареві й весело біжить до ганку.
— РудІ, милий, голубчику! Що з вами? Чого ви такий? Га? Ви дивіться, який чудовий вітер. Я хочу зробити з Душнера змія й пустити його на небо. Правда, на такому вітрі можна? Правда?