Життя ж немає. Нема душі його — краси. Сонячна машина випалила все людське, а людське є в красі, втворенні крас и. В цьому ж, тільки в цьому, є різниця між людиною й твариною, звіром.
Сонячна машина звела людина на тупу брудну тварину, на злого дикого звіра.
Ви хвалилися, що створите братерство рівних, сильних, вільних царів природи, неба, вод, землі. Ви обіцяли вічне свято краси, любові, щастя.
Максе, Максе. Ти знаєш, я нишком, про себе, сама себе соромлячись, думала, а може?
Я готова була прийти до Тебе, стати на коліна перед Тобою й скласти всю свою гордість до Твоїх ніг і цілу вати їх, як найбільша грішниця.
Але, Максе де ж ваше братерство, де нова людина, де розмах, розквіт, де свято краси, любові!!
Ви знищили держави, ви стерли кордони, це так. Але землю ви заселили двоногою, жуйною твариною — й більше нічого. Все, що було відзнакою творчості людського генія, все розтоптали, потолочили, загидили копитами ці тварини. Земля — це величезне стійло, хаотичне, брудне, темне, холодне, смердюче.
Ти уяви Собі земну планету. Уяви Собі ці темні, завмерлі міста, це страшне мовчання, цю зоологічну тишу, в якій чути тільки рев самців, гарчання й плямкіт уст, що жують зелену жуйку.
З людини здерто тисячолітній грим божеськості, яким вона хотіла відрізнити себе від тварини. Ви радієте з цього, а я благословляю наш самообмани, я з побожністю цілую сліди брехні всіх дурив людства, всіх бідних пророків його, які так зворушливо, наївно вірили в свій грим. Я ридаю за бідним Вседержителем Саваофом, образ і подобу якого ми так старанно намагалися намалювати на своїх лицях. Навіть за Твоїм бідним соціалізмом, за Твоєю наївною казкою я ридаю, Максе! Можеш Ти собі це уявити?
Ні Саваофа, ні казок більше немає.
Але не те, що немає, а що більше їх ніколи й не буде. От у чому є той жах, що жене мене з цієї дикої отари в небуття.
Людство померло, воно завершило круг, вернулося до вихідної точки. Тисячі віків боротьби за існування довели до забезпечення існування. І це є загибель людства, поворот у лоно звірів, із якого воно вийшло.
Історія скінчена. Кому охота доживати, обростати шерстю, добувати віку в печерах, хай доживає. Я ж хочу померти людиною. Зганьбленою, замученою, але все ж таки людиною.
Радій, Максе, — пролетаріат здійснив своє право "вірності": він не тільки відібрав у мене мій дім, моє майно, мій спокій, він одняв у мене мою честь. Радій, Максе цієї ночі пролетаріат ганьбив і шматував моє тіло з такою рівністю, що ти можеш бути задоволений.
О Максе, два роки я берегла своє тіло для Тебе, два роки з муками, надіями, з упертістю, з хитрощами, з одчаєм і незрозумілою любов'ю я кохала мрію віддати ного Тобі, єдиному, болючому й пекуче-бажаному! І от радій, його з гарчанням і ревом вирвали Твої браття.
Дякую, Максе, за створене Тобою "вічне свято краси, любові, щастя". Прощай.
Сузанна"
Доктор Рудольф довго сидить над листом, тарабанячи по ньому пальцями. Потім трудно підводиться й будить Макса. Скудовчена, розпатлана голова безсило хилитається під штовханами, труситься від потрушування, але не підводиться. Тоді доктор Рудольф бере свій мокрий капелюш і сильно обтирає ним лице Макса. Макс одхитується назад і слабо розплющує очі. Ніс і щоки мокро блищать, як заплакані.
— Що? В чому річ?
Голос хрипкий, здушений, як застуджений.
— Вставай, Масі. Вставай. Підведись. Не можна спати. Вставай, голубчику, вставай.
Макс машинально слухняно, але тупо підводиться, похитуючись, стоїть і жде.
— Ходім у сад. Ходім, походимо трохи.
Дощ і рух у сліпій чорній тьмі приводять Макса до пам'яті. Він покашлює, стріпує головою, обтирає рукою лице.
Рудольф чує, як його тіло стає твердіше, певніше, кроки вільніші
— Що з тобою, Масі? Що сталось? Що за сон такий?
— Не знаю. Сам не знаю. Здається, отруївся. Ти читав листа?
— Так, читав.
Брати вертаклься до лабораторії, і Макс довго мовчки ходить по хаті, сильно закусивши куточок нижньої губи. І раптом зупиняється проти Рудольфа й понуро посміхається.
— Хе! І ці ж самі завтра будуть ховати її! Дійсно здерто грим не тільки божеського, а й людського. Стріляв би їх, проклятих, вішав, труїв, як паскудних пацюків! Правду каже батько, тільки страх і батіг робили цих звірів людьми. Ні, не можу я й тут, піду!
— Але куди ж ти підеш, Масі? Темно, ти дороги не знайдеш.
— Ах, усе одно! А на якого чорта тепер мені дороги, світло, життя? З цією худобою жити? Бувай!
Макс рішуче виходить із лабораторії, не слухаючи Рудольфа, і грюкає за собою дверима. Чути рип кроків по доріжці, і настає густа шипуча тиша.
Летить у світовому просторі темна, мертва планета, яка колись (так давно-давно!) називалася Землею. Темна, мокра, мертва тиша обкутала половину її. Сонно плямкають у сні самці та самиці, а на другій, іншій половині жують жуйку й справляють танець самців і самиць. Настане тут день — і ця половина буде жувати й танцювати, а та лежати в сні.
І так навіки?! І це все?!
Докторові Рудольфові хочеться вибігти і з жахом закричати на всю планету, стьобати її, плювати в неї, гризти її зубами.
О ні! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батіг! Буде страх!
Але який? Холод? Вони, як птиці, на зиму переходитимуть у теплі краї. Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням дітей і здобуванням трави. І будуть щасливі.
Доктор Рудольф стомлено сідає в фотель і спирає голову на руки.
Щасливі! Хм! А чому ні? Що є щастя? Сотні ж "дуріїв людства", сотні отих бідних пророків, філософів, мудреців усіх віків і народів вусуненні страждань бачили ідеал щастя. Вони кликали до найбільшого обмеження своїх бажань, до відмови від влади, слави, багатства, розкошів, утіх, насолод. Людино, скоротись, зіщулься, зберись у грудочку найпростіших своїх елементів, не вір зрадливим радощам — вони скороминущі, нереальні, єдине реальне в житті — страждання і його уникай. Тоді матимеш щастя (атараксію, нірвану, царство небесне і т. ін.).
Тепер бажань нема, страждання уникнено — чого ж більше треба? Хіба це не є щастя?
А що робило людство минулої епохи? Билося за те, щоб бути ситим, щоб мати "жуйку", щоб лизати своїх дитинчат і обнімати самиць-самців. І всі ці університети, лабораторії, біржі, залізниці, суди, банки, фабрики — все це кінець же кінцем служило тільки цьому. Люди засоби зробили цілями, обожили їх і тепер труять себе через те, що ці засоби стали зайві.