— Свині!
Відповідь Гана така меланхолійно поважна, така спокійно переконана, точна й несподівана, що боги, як петарди, вибухають реготом.
Кудлата голова пуделя ошелешено дивиться в бік Гана крізь розбиті окуляри. А Ган сумно хитає кому головою і твердо витримує погляд.
Доктор Рудольф, також із увічливості посміхнувціись, дозволяє собі все ж таки спитати пана Шпіндлера, як довго може, на його думку, протягтися цей божеський стан і чи не можна б його якось трощки змінити.
Пан Шпіндлер, заплющивши очі, крутить головою, на його думку, цей стан буде тягтися якраз; стільки, скільки існуватиме на землі істота, що колись називалася людиною. Він не бачить тих сил, які могли б змінити його. Ніяких, нізвідки — ні зсередини, ні зокола. Деякі наївні люди (а таких багато серед колишніх інаракістів, комуністів, соціалістів та навіть анархістів) пробували змінити цей стан, умовляючи, пропагуючи, звертаючись до совісті, гідності, культурності й тому подібних старих речей. Розуміється, їхні спроби не мали ніякісінького успіху. Помилка цих наївних істот у тому, що вони змішують сучасну істоту з колишньою людиною, приписуючи їй і совість, і гідність, і культурність, не розуміючи, що це — категорії минулої епохи, витвір минулих економічних відносин. У сучасної істоти...
Але тут Шпіндлер мусить замовкнути: десь чути глухий і сильний стукіт у двері. Всі обличчя моментально з зовсім іншим виразом — серйозним, діловим і напруженим — повертаються в бік грюкоту. Хто може стукати?! Знову наскок якихось богів по зайві подушки й одежу?
Ган гнучко й хижо схоплюється на ноги.
— Панове, до зброї! Дами, прошу відпустити ваших кавалерів. Пане черговий, прошу піти до дверей.
Пан черговий, цебто бог Шпіндлер, підводиться й слухняно виходить із кімнати, а боги кавалери неохоче й не дуже слухняно відриваються від дам і беруться до зброї: витягають із кишень револьвери й оглядають їх.
Глухе буботіння за дверима холу. Грюкіт. Повільні кроки.
Черговий вертається з кувертою в руці й надзвичайним здивованням на зарослому маленькому обличчі.
— Мої дорогі істоти! Я боюсь, що в життя планети вриваються якісь наївні надприродні реакційні сили й хочуть завернути нас до стану людей. Загрозлива ознака цього в мене в руках. Це, як бачите, лист. Папір, чорнило, адреса, — все, як було колись у людей. Ще більше: істота, подібна до нас, принесла цього листа й не вимагала виміну за нього — ні подушки, ні кожуха, навіть хустки Спитала тільки, чи тут такий і такий, оддала листа, ввічливо вклонилась і пішла.
— Але кому ж лист? Кому?
— Лист по-старинному адресований: "Панові Максові Шторові" .Письмо, скільки я собі пригадую письмо людей, належить людині жіночого полу.
Макс здивовано й швидко підходить до Шпіндлера й майже вихоплює з його рук листа. Всі пильно слідкують за ним і всі бачать, як смуглявість його вкривається гарячою темністю, коли тільки він прочитує адресу.
Бог Ган многозначно кашляє й зиркає на богиню Вайсівну, яка зараз же байдуже відвертається від Макса. Труда ж, навпаки, не зводить із нього чекаючих, похмурених очей.
Лист, видно, зовсім коротенький — два-три речення й кінець. Але Макс хмарніє від них, в очах з'являється тривога, в руках поспішність — зовсім не божі прикмети.
— Я, панове, мушу зараз же йти. Руді, ти почекаєш мене тут чи, може, хочеш пройтися трохи зі мною?
Труда бере доктора Рудольфа під руку й суворо заявляє, що Руді нікуди не піде. Коли Макс такий неделікатний, що може ради якогось там листа покинути Руді, то в інших цього немає. Руді лишиться тут і нікого чекати не буде. Макс може собі йти куди хоче.
Але Макс такий неделікатний, що навіть не дослухує Труди до кінця, навіть не прощається з Руді й швидко виходить із зали.
Ган запихає револьвер у кишеню і спідлоба зиркає на Шпіндлера.
— Хм! Хотів би я знати, чи личить богам із такою поспішністю бігати на любовні побачення? Як ви гадаєте, боже Шпіндлере? Га?
Але богові Шліндлерові не дають одповісти: панна Вайсівна рішуче и бурно хапає його за руку й тягне до рояля Годі нікчемних дебатів і філософій! Танцювати! Це — найрозумні ше, що можна робити.
— Шпіндлере, гранте! Маленьку біскаю!
Шпіндлер слухняно сідає за рояль. Гойдливі, цинічно без журні звуки підхоплюють тіла, крутять їх по залі, відбиваються в томких вихилясах плечей, задів, ніг Труду відривають од доктора Рудольфа, і він тихенько забивається в куток.
Як чудно и моторошно! вони вже не відчувають жаху свого становища. Вони подібні до людей, засуджених на смерть і звиклих до тюрми, до своїх камер, до самої думки про смерть. Яка в них прихована жалість до нього їм абсолютно не цікаве все, що вони лишили там, за стінами тюрми, але вони говорять про це тільки з жалю до нього, новака.
Танцюють! Інаракісти, соціалісти, буржуї, артисти, обнявшися, сплівшися в обіймах, перемішавшися в одну купу розгарячених чакоханих тіл, виконують функцію богів.
Задихавшись, поправляючи чорно сині розгойдані танцем кучері, підбігає Труда.
— Руді, тікаймо! Ходімте до мене. Я хочу вам так багато-багато сказати.
Руді покірно шкандибає за Трудою. Власне, що можна "багато багато" сказати? Але хіба не все одно? Мила Труда, вона скоса, так співчутливо, тепло зиркає на нього: бідний новенький — він іще не звик до тюрми, йому тоскно, тяжко, всі порядки ще здаються йому такими страшними. Треба його розважити, заспокоїти, потішити.
Ах, їй так страшно-страшно радісно, що Руді живий, здоровий, знайшовся. Всі так турбувалися, так тривожилися за нього. (От у цей фотель хай сяде Руді, а вона приляже на канапці — ці навіжені заморили її танцем). Коли вернувся спеціально посланий за ним літак і заявив, що доктор Штор вилетів іще днів п'ять назад на Берлін, а милого, великого Штора все не було та й не було, всіх охопив жах. Але шукати далі вже не було змоги, бо настали такі події, що відсунули все Господи, що тут було! Коли б Руді міг був бачити, як усе катастрофічне, вулканічне, валилося, ламалося, рвалося! Залізниці, електрика, водопровід, телефон, пошта, трамваї моментально, майже в один день, спинились, як тільки стало відомо, що скло вже є у всіх. Наче гасло таке було. А потім! Теж наче хто дав гасло — всі кинулись на магазини, склади, банки. І раніш бували випадки, але що вони в порівнянні з цими! Як дерли гроші, як розкидали золото, дорогоцінне каміння, які оргії, танці, обійми, бійки були на вулицях. Увесь Берлін був цілий тиждень, як одна божевільня! Які сцени! Одні плачуть, другі регочуть, одні п'ють із бочок вино, прощаються, другі б'ють їх, глузують. Один ювелір мільйонер упав у свойому магазині на мішок із брильянтами, які хотів заховати, і так ридав над ними, що його мусили обливати пивом із бочки. І всі ч клунками, з оберемками одежі, білизни, всяких речей, з вазами, книжками, рушницями. Хто що попав, то тяг додому. А потім — розселення! Що це було! З центру, з небошкрябів, з льохів як рушила вся маса на вілли, на будинки багачів. Одні до себе чужі меблі перетягують, друї і з своїми меблями в друге помешкання їдуть. Той собі аероплана тягне, той коні, той автомобіль. (Але ні аероплани, ні автомобілі вже ні в кого не працюють — нема чим рухати, всі матеріали вийшли, а нових ніхто не робить). Одне слово, це було щось надзвичайне. Мертенс із свого палацу втік. Тепер він живе разом із своїм секретарем Вінтером, має поганеньку кімнатку й сам собі воду носить, а годується сонячним хлібом. Ніхто його не чіпає, і нікому він не цікавий.