А дні плентаються так помалу, одноманітно, біль так повільно меншає, нетерплячка так дряпає за серце, що хочеться відрізати к бісу цю ногу, покинуть її тут і їхати до Берліна. Що там? Справді окупація чи сільська вигадка?
Уже доктор Рудольф і сонячний хліб їсть, уже Емма одної ночі втекла-таки з батьківського дому, взявши не тільки Машину, але й усю свою одежу та білизну; уже доктор Рудольф помаленьку ходить по хаті, спираючись на палицю, а про Берлін усе ж таки ніяких звісток немає. Нічого й балакучий кругленький лікар не знає, хоч і дуже цікавий би знати.
На його думку, Берлін окупували не індокитайці, а американці Американцям хочеться давно встановити свою гегемонію на весь світ. От вони скористалися ослабленням Німеччини й під виглядом заведення порядку захопили її.
— А чого ж залізниці не ходять?
— Не добалакались іще до краю. Сторгуються — пустять Терором беруть, терором.
Дощ невриписто, нудно, безустанку дряпається в маленьке заплакане вікно, по горах лазять, як безпритульні пси, шмат ки хмар, Кравтвурст без потреби довго обгупує черевики на порозі дому, надокучливо, без мотиву свище в кухні Отто. А ввечері нема чим світить — ніде ні свічок, ні нафти не мож на добутії, всі крамниці порозтаскувало населення, продати — ніхто не продає за гроші, чого вони тепер варті. Мінятись же на одежу Краізтвурст не хоче, шкода — свічку спалив, та й нема, а одежа служитиме роки. Та й як ти його за сорочку нафтя купуватимеш — подереш сорочку на шматки?
І доктор Рудольф лежить од п'ятої години вечора до восьмої ранку в темноті, обмацуючи щохвилини ногу, зітхаючи й загрібаючи волосся на потилицю.
Це зовсім зовсім не те, що думалось, що так описував Макс. А що ж іще там, у Берліні, чекає на нього в цій новій ері?
***
Лопотить, тріщить, чхає й несподівано стріляє старий Кравтвурстів мотоциклет під доктором Рудольфом. І що ближче до Берліна скочується з гір доктор Рудольф, то все зрозуміліше, все ясніше стає йому дивне мовчанння Каесему.
Тепер не диво: не тільки Каесем, не тільки Берлін — вся Німеччина мовчить. Темна, застигла, мовчазна пустеля. Як закляте якоюсь ворожою, страшною силою, спинилось і закі; м'яніло все, що раніше грюкало залізом, пашіло вогнем, ди хало димом, рухалось мільйонами живих і мертвих гвинтиків. Димарі тисяч фабрик стоять, увіткнувшись у небо помертвілими пальцями, і не куряться. Мертвою пусткою віє від порожніх станцій залізниць, від застиглих на коліях розчинених вагонів, від роззявлених дверей величезних депо, де так само моторошно бачити мертвий спокій, як на кладовищі веселий, п'яний рух.
Лопотить по вулицях міст, містечок і сіл старовинний мотор Кравтвурста, і лунко відбивається цокання й лопіт його по завмерлих вулицях. З посмішкою цікавості проводжають його очі людей із позакладуваними в кишені руками. А коли доктор Рудольф зупиняється, вони балакають із ним знехотя, трошки насмішкувато й трошки вибачливо, як із людиною, яка не знає елементарних, відомих усім речей.
До Берліна підвозить доктора Рудольфа старенька машинка його зовсім стомлено — кашляючи, хрипаючи й через кожний кілометр зупиняючись. От довезе й також піде на спокій, на сплячку, як уся Німеччина.
Порох дощу мокро обвиває лице, стікаючи за шию холодними цівочками. Небо брудним, сірим павутинням нависло над Берліном. Сірою застиглою тишею обкутані передмістя.
Доктор Рудольф пильно, похмуро зиркає по боках вулиць. Та сама картина страшної помертвілої руїни.
Але от у шиковному старовинному екіпажі з гербами, запряженому різномастими кіньми, їде веселе товариство — очевидно, робітники. Серед них дівчата в мокрих, зелених, із листя сплетених вінках. Всі вони наче з весілля їдуть — на очах усіх обнімаються, цілуються, регочуть і з усієї сили поганяють коней.
І на вулицях той самий лінивий, утихомирений спокій на всіх обличчях, так само позакладувані руки в кишені, ті самі порожні, вже злегка поржавілі, потьмянілі рейки трамваїв, по яких не гуркотять колеса вагонів.
Доктор Рудольф часом переганяє людей із візочками. На візочках — трава та листя, прикриті мокрим покривалом; так хазяйновито все, діловито, спокійно й звично, наче вони віє-життя тільки те й робили, що возили отак-о візочки з травокі собі на їжу. Поволеньки йдуть собі маленькими гуртками, мирно розмовляють, перегукуються з другими, на доктора Рудольфа з цікавістю позирають — звідки взялася тут на машині людина, коли всі машини вже давно німо й безсило стоять.
Кроки людей лунають дзвінко, самотньо у височенних колодязях вулиць — тут панує понура, врочиста тиша. Ще немає, мабуть, третьої години, а тут, на дні цих колодязів, уже вечір. Колись вони в цей час горіли вогнями ліхтарів, вікон, реклам, вивісок. Тоді їм байдуже було — чи день іще там, угорі, чи ніч, вони собі мали своє світло. Тепер, закутані в моторошну тишу, вони стоять мовчазні, суворі, темні, дивовижні, покинуті тунелі, якими колись пливли гуркітливі потоки людських тіл, екіпажів, світла, крику, гомону. Тут і возиьів менше, і перехожих зовсім мало, тільки мляво, безнадійно риються в купах сміття голодні здичавілі собаки. Де-не-де в понурих вікнах блимає жовтенька крихітна плямка світла — свічка чи каганець.
Біля річки знов людніше: то тут, то там, то гуртками, то поодинці, важко ступаючи, поперегинавшись набік, несуть люди воду у відрах, у великих кухлях, глечиках для вмивання, В бляшаних коритах. І теж вираз їхніх постатей і облич діловитий, серйозний, наче все життя вони носили воду з річки та каналів.
Лунко, занадто голосно, порушуючи мертву гармонію абсолютної тиші, лопотить старенька машинка доктора Рудольфа. Але кварталів за два від дому графа Елленберга вона раптом підозріло чхає, закашлюється й стає. Стає рішуче й остаточно, не відгукуючись ні на які підштурхування й підкручування доктора Рудольфа.
Тоді він обнімає її за роги стерна, як поранену, і потихснь-ко веде далі Все ж таки послужила сіаренька — і за те спасибі.
Мур саду такий самий рідний, теплий, дорогий. Порох дощу обвіває його мокрі боки, на ребрах лежать купки жовто-червоного листя; віти дерев поріділими гіллячками спускаються з-за муру на вулицю.