— Дурите.
— Ось побачиш.
— А мені можна?
— От чи можна дітям — цього не знаю. Це ще медики мусять перевірити. Та воно й не смачне.
— А… пенсіонерам?
— Дорослим усім корисно. Ну, гаразд, Мар'яночко, поговоримо потім, бо мені треба до міста.
Дівчинка вийшла з кімнати якась замислена, подивилася на годинника, що висить у кухні на стіні. В цей час дверцята в ньому відчинилися, виглянула дерев'яна зозулька і почала: ку-ку, ку-ку, ку-ку… "Скоро обід!" — радісно і разом з тим тривожно подумало дівча.
Після обіду Іван Йосипович за звичкою почвалав до дивана, Катерина Митрофанівна сіла на кухні церувати панчохи, а Мар'янка все товклася біля неї, чомусь не поспішаючи у двір до подруг. Часто прохиляла двері і крадькома заглядала до дідуся. А з Іваном Йосиповичем робилося щось незрозуміле. Ніяк не міг заснути! І ліг, як завжди — голова на одній качалці, ноги — на другій, і книжку взяв — не спиться, та й годі. Заплющив очі і навмисне почав хилити руку з книжкою, а сон не з'являвся. Ліг боком, уткнувшись носом у клейончасту спинку дивана, почав сопіти. Не бере! Повернувся на другий бік — марно! "Що це зі мною? — подумав тривожно. — Невже захворів?"
Зайшла Мар'янка. Ледве стримуючи сміх, сказала:
— Так що, підемо, дідусю, до Дніпра?
— Відчепися зі своїм Дніпром! Бачиш, я ліг відпочити.
— Так ви ж не спите!
— Коли б же не так заважали, а то… Біжи надвір, я годинку подрімаю, а тоді вже підемо, хай йому всячина.
Мар'янка з кімнати підстрибом. Тепер вона добре знала, що дідусь не спатиме. Адже коли він попросив води, вона заскочила до кімнати дяді Віктора і капнула в склянку золотистої рідини.
Через годину вона таки умовила дідуся піти на Володимирську гірку — звідти ж так далеко видно. Іван Йосипович погодився, сподіваючись, що прогулянка допоможе йому позбавитися безсоння. В полотняному костюмі, в солом'яному брилі, він скидався на дачника. Почував себе добре, навіть бадьоро. Тривожився тільки, що не вдалося поспати. "Ну, нічого, — заспокоював себе в думці, — вночі надолужу".
Настала ніч.
Іван Йосипович лежить горілиць. Вікно відчинене, стиха шелестить листям на причілку горіх, наче сіє дощем. Ніч місячна, сповнена таємничого шерхоту. Вже давно не ходять трамваї, принишкли, наче до чогось прислухаючись, сади і парки міста — все спить, один тільки Іван Йосипович не може заснути. Уже й рахував про себе (дійшло щось до двадцяти тисяч!), а сон як рукою зняло. Десь читав: для того, щоб заснути, є й інші способи. Наприклад, уявити слона чи верблюда, спочатку маленького, а потім нехай збільшується і збільшується до грандіозних розмірів, аж поки його контури не розпливуться, — саме тоді людина й засне. Уявляв. Спочатку слона, вірніше, слоненя. Роздував його в уяві до, того, що в зоопарку стояли тільки передні ноги, задні — десь аж у Святошині, тулуб затуляв усе небо, а хобот тягся до червоних вогнів телевізійної вишки біля Хрещатика. Не допомогло! Тоді таку ж операцію проробив із верблюдом, бегемотом… Спати не хотілося.
"Треба вийти з Мурзиком на ганок, — вирішив у відчаї старий. — Може, свіже повітря…"
Песик зрадів цій оказії. Стиха повискуючи, метався поміж ногами, наче підштовхуючи господаря. Іван Йосипович чалапав, щоб нікого не розбудити: глупа ж ніч, усі солодко сплять.
Та виявилося, спали не всі. З прочинених дверей кімнатки Віктора Вікторовича било світло. "Заснув і забув вимкнути", — подумав старий і прохилив двері. Учений сидів за столиком перед розкритими книгами, щось занотовував на окремих аркушиках паперу. Іван Йосипович злегка кашлянув, щоб привернути до себе увагу. Вчений обернувся і пильно подивився на господаря, ніби вивчаючи його обличчя. Потім усміхнувся і запросив заходити.
— Чого це ви не спите, молодий чоловіче? — спитав господар, сідаючи біля відчиненого вікна. Здавалося, йому було приємно, що не лише він загубив сон.
— А ви? — замість відповіді весело спитав гість.
— Та що ж я… Старим людям часто не спиться.
— Ну, а я тепер зовсім не сплю!
— Що?..
— Кажу, я ось уже з півроку не спав і п'яти хвилин.
— Ну, це вже ви той… — Старий з усмішкою глянув на вченого. — Не жартуйте! Без сну людина й тижня не проживе.
— Це вірно. Але в мене є засіб для миттєвого сну. Я його так і назвав — "Сомнус моментаріум". Ось подивіться. — Віктор Вікторович вказав на пляшечку золотистої рідини, що стояла тут же, на столику. — Оце він і є! Треба лише кілька краплин екстракту, щоб організм людини відновив енергію, і відновив ще краще, ніж він це робить за семи–восьмигодинний сон.
— Так-так… — заговорив Іван Йосипович, стріпуючи пляшечку перед очима. — Я завжди казав, що ви щось вигадаєте таке… Але цього не сподівався. Значить, геть сон?
— Геть!
— А… а що ж тоді вночі робити?
— Працювати, навчатися, займатися спортом, мистецтвом… Усе, що й удень. — Віктор Вікторович помовчав, а тоді заговорив швидко, наче аж сердито: — Людина спить третину свого життя! От, скажімо, ви. Скільки вам — шістдесят п'ять?
— Шостий уже…
— Значить, двадцять два роки ви проспали. Не жили, а спали!
— Та воно-то гак…
— А уявляєте, скільки б ви могли зробити корисного за ті двадцять два роки?
— Але ж і поспати приємно… — Старий, згадавши про сон, розкрив рота, щоб позіхнути, та навіть і позіхати не хотілося!
— А тим, що працюють на нічних змінах, що водять кораблі, електровози, літаки, автомашини? Знаєте, як їм важко боротися зі сном? А то прийняв кілька крапель цього екстракту — і вже ти бадьорий, виспаний!
— І довго так можна протягнути?
— Хоч і сто років. Це ж не збудник, що виснажує нерви, це екстракт, який сприяє їхньому зміцненню. Я ось почуваю себе набагато здоровшим, ніж раніше, коли валявся в постелі.
— Що ж ви з ним далі робитимете… з оцим екстрактом?
— Потрібні ще дослідження, перевірки. Якщо медики підтримають мене, то, гадаю, він знайде широке застосування.
— І що, приймати ці краплі треба буде обов'язково?
Вчений засміявся:
— Зовсім ні! Якщо ви хочете й надалі губити третину свого життя — спіть на здоров'я. Але я впевнений: ви самі попросите в мене цих крапель.
— Довго доведеться чекати! — усміхнувся Іван Йосипович.
— А як ви зараз себе почуваєте?