– Пов'язка мені більше не потрібна. Коли ти вже у нас за лікаря, Лізель, то дай мені шматочок пластиру.
Пауль мовчки дивився, як його дружина спокійнісінько розмотувала бинти. Старші Редерові діти виглядали з-за спинки стільця, на якому сидів Георг. Георг зустрівся поглядом з Паулем, – маленькі ясно-голубі очі друга дивилися суворо й холодно.
– Тобі ще пощастило, Георге, – сказала Лізель, – скалки могли вскочити в очі.
– Пощастило! Пощастило! – повторив Георг.
Він оглянув долоню. Лізель спритно заліпила рану пластиром і перев'язала тільки великий палець. Коли рука лежала долонею вниз, навіть не було помітно, що вона поранена.
– Стій! – скрикнула Лізель. – Можна випрати…
Але Георг схопився з місця й швидко запхнув бинти в плитку, де ще жевріло кілька жаринок.
Редер нерухомо стежив за ним.
– Тьху, диявол! – вигукнула Лізель. Вона навстіж розчинила вікно; іще один струмочок смердючого диму поплив у міське повітря – повітря до повітря, дим до диму. "Тепер лікар може спати спокійно, – подумав Георг. – А який це був риск – піти до нього на прийом! Які в нього спритні руки! Хороші, розумні руки!"
– Послухай, Паулю, – промовив Георг бадьорим тоном, – а ти ще пам'ятаєш Моріца Лахмітника?
– Так, – відповів Пауль.
– А ти пам'ятаєш, як ми мучили старого і він, нарешті, поскаржився твоєму батькові, батько тебе відлупцював, а старий усе кричав: "Не бийте по голові, пане Редере, бо він виросте дурнем, бийте по заду, по заду!" Дуже шляхетно з його боку, га?
– Так, дуже шляхетно. А тебе твій батько, на жаль, по іншому місці лупцював, – сказав Пауль, – а то б ти був розумніший.
На кілька хвилин їм полегшало, а потім страшна дійсність знову постала перед ними у своїй неминучості й важким тягарем лягла на їхні серця.
– Паулю! – з тривогою вигукнула Лізель. "Чого це він так дивиться перед себе?" На Георга вона вже не звертала уваги. Прибираючи зі столу, вона раз у раз поглядала на Пауля, вона глянула на нього і через двері, ведучи дітей у спальню.
– Жорже, – сказав Пауль, коли Лізель пішла, – нічого не поробиш. Треба придумати щось краще. Цю ніч тобі також доведеться переспати тут.
– А ти розумієш, – сказав Георг, – що всі поліційні дільниці уже одержали мою фотографію? Її показують усім квартальним уповноваженим і всім двірникам. Скоро вона обійде всіх.
– Тебе хтось бачив, коли ти йшов до нас?
– Не знаю. На сходах, здається, не було нікого.
– Лізель, – сказав Пауль, коли дружина знову зайшла до кімнати, – мені страшенно хочеться пити. Навіть не знаю, чого це. Принеси, будь ласка, пива.
Лізель покірно взяла порожні пляшки й пішла. Боже мій, що так гнітить її чоловіка?
– Може, краще розказати все Лізель? – спитав Пауль.
– Лізель? Ні. Невже ти думаєш, що вона дозволить мені лишитись у вас?
Пауль нічого на те не відказав. У його Лізель, яку він знав з дитинства, раптом виявилося щось незнайоме, непроглядне.
Обидва задумалися.
– Твоя Еллі, – сказав нарешті Пауль, – твоя жінка…
– А до чого вона?
– Її родина живе заможно, у таких людей багато знайомих!.. Чи не піти мені туди?
– Ні! За нею напевно стежать! До того ж іще невідомо, як вона до цього поставиться.
Вони знову замислилися. За вікном, над дахами, заходило сонце. На вулиці вже світилися ліхтарі. В кімнату ще падали скісні промені призахідного сонця; здавалося, перш ніж згаснути, вони хотіли просковзнути у найвіддаленіші кутки.
Обидва чоловіки одночасно зрозуміли, що всі їхні плани розвалюються, мов збудовані на піску. Вони почали прислухатися до кроків на сходах.
Лізель повернулася з пивом. Цього разу вона була дуже схвильована.
– Дивно, – сказала вона, – у пивній якийсь чоловік розпитував про нас.
– Що? Про нас?
– Так, у пані Менніх… де ми живемо. Але звідки ж він знає нас, коли не знає, де ми живемо?
Георг підвівся.
– Я мушу йти, Лізель. Спасибі за все.
– Спочатку випий з нами пива, Георге.
– Мені дуже шкода, Лізель, але вже пізно… Отже…
Вона ввімкнула світло.
– Не зникай знову надовго, Георге.
– Ні, Лізель…
– А ти куди? – спитала Лізель Пауля. – Ти ж посилав за пивом.
– Я тільки проведу Георга до рогу і зразу ж повернуся.
– Ні, залишайся вдома! – вигукнув Георг.
– Я тебе проведу до рогу, – спокійно сказав Пауль. – Це моє діло.
У дверях Пауль ще раз обернувся й сказав:
– Слухай-но, Лізель. Нікому ні слова, що Георг був у нас.
Лізель аж почервоніла від гніву.
– Отже, щось-таки накоїв! Чого ж ви мені одразу не сказали?
– От повернусь і все розкажу. А ти тримай язика за зубами, бо буде погано і мені, й дітям.
Двері грюкнули, а Лізель так і прикипіла на місці.
Погано дітям? Погано Паулю? її кидало то в жар, то в холод. Вона підійшла до вікна і побачила, як обидва – високий і низький – проходили між двома ліхтарями, їй стало моторошно. Вона сіла за стіл і почала чекати на чоловіка. Вже зовсім посутеніло.
– Зараз же йди назад, – тихим хриплим голосом сказав Георг; обличчя його скривилося від люті. – Ти й себе занапастиш, і мені не допоможеш.
– Заткни пельку! Я знаю, що роблю. Ти підеш туди, куди я тебе поведу. Коли Лізель повернулася додому і на нас напав страх, тоді мені сяйнула одна думка. Якщо Лізель мовчатиме, – а вона напевно мовчатиме, заради нас, – то ти хоч цієї ночі будеш у безпеці.
Георг нічого не відповів. Голова його була порожня, жодної думки. Він покірно йшов за Паулем. Навіщо думати, коли це анітрошечки не допомагає? Тільки серце шалено калатало в грудях, наче вимагало, щоб його випустили на волю. Як позавчора ввечері, коли він вирішив піти до Лені. Георг спробував заспокоїти своє серце: "Цього не можна порівнювати. Не забувай, що це Пауль. Це не кохання, а дружба. Ти нікому не віриш?
Хіба і другові не можна вірити? Втишся. Не можна весь час так калатати. Ти мені заважаєш".
– Ми не поїдемо трамваєм, – сказав Пауль, – десять хвилин не мають значення. Слухай, куди я тебе веду.
Сьогодні вранці я вже заходив туди, коли йшов до твого проклятого Зауера. У мене тут є тітка Катаріна, вона власниця транспортної контори – якихось три-чотири грузовики. Вона обіцяла взяти на роботу брата моєї жінки з Оффенбаха, він сидів у тюрмі, і в нього забрали шоферські права, бо виявили в крові алкоголь. Він написав, що приїде через кілька днів, і просив мене про все домовитися. Катаріна нічого не знає, вона його ніколи не бачила. Я скажу, що ти мій шуряк. А ти на все відповідай "так" або зовсім мовчи.