– Коли ти робиш капсулі для куль, – озвався Георг, – отже, все-таки обходять.
Тим часом Лізель нагодувала дітей, прибрала зі столу і промовила:
– Скажіть татові: "На добраніч!" Скажіть і Жоржеві: "На добраніч!"
Я піду покладу дітей, – промовила Лізель, – а ви можете балакати без лампи.
Георг вирішив: доведеться зважитися на це. Хіба у мене є вибір? Він сказав, ніби між іншим:
– Послухай, Паулю, можна я сьогодні у вас переночую?
Редер трохи здивовано відповів:
– Звичайно, а що таке?
– Та знаєш, я вдома з усіма пересварився, нехай трохи заспокояться.
– Ми тебе приймемо навіть з жінкою, – сказав Редер.
Георг сперся головою на руки і подивився крізь пальці на Редера. Може, обличчя Пауля і було б інколи серйозне, аби не ці веселі веснянки.
Редер спитав:
– А ти й досі спалахуєш через кожну дрібницю?
І завжди в тебе якісь ідеї! Я ще тоді казав: мене не чіпай, Жорже. Страх як не люблю марних мрій, краще вже думати про картопляну юшку. А ці іспанці такі самі, як і ти. Я хочу сказати… такі, який ти був колись, Жорже.
Тепер ти вже, здається, трохи вгамувався. У твоїй Росії вони теж нічого не добилися. Спершу щось таке здавалося, іноді виникала думка: "А може, хто знає". А тепер…
– Тепер? – перепитав Георг. Він швидко заплющив очі. Проте один-єдиний гострий погляд з-поміж його пальців таки влучив у Пауля. Він здригнувся.
– Тепер, та ти ж сам знаєш.
– Що?
– Яка там колотнеча!
– Що ти маєш на оці?
– Та що я знаю, я не можу запам'ятати всі ті прізвища.
До кухні знову зайшла Лізель:
– Тепер і ти лягай, Паулю. Не гнівися, Жорже, але…
– Жорж хоче сьогодні у нас переночувати, Лізель.
Він посварився вдома.
– Який же бо ти запальний! – сказала Лізель. – За віщо ж?
– Це довга історія, – сказав Георг. – Я тобі розповім завтра.
– Добре, на сьогодні вже досить, а то Пауль не виспиться і завтра ледве ноги переставлятиме.
– Певна річ, – сказав Георг, – мабуть, йому на роботі не легко.
– Краще трохи більше попрацювати і заробити кілька зайвих марок, – сказав Пауль. – Краще понаднормова робота, ніж протиповітряне навчання.
– А потім передчасна смерть? – сказав Георг.
– Нам цього все одно не уникнути, коли буде нова війна. І не так нам уже й весело живеться, Жорже, щоб чіплятися за якийсь там зайвий рік. Іду, Лізель. – Він озирнувся навколо і сказав: – Тільки чим же тебе вкрити, Жорже?
– Дай мені моє пальто, Паулю!
– Яке у тебе дивне пальто, Жорже. Поклади собі подушку на ноги, не забрудни тільки жінчиних троянд. – Раптом він спитав: – Скажи мені по секрету, за що ж ви знрву посварилися? За дівчину?
– Ах, – сказав Георг, – за… за малого, за Гайні. Ти ж знаєш, як він любив мене!
– А, то, виходить, за Гайні… Я його недавно стрів, вашого Гайні. Йому вже, либонь, шістнадцять-сімнадцять років? Ви, Гайслери, всі вродливі хлопці, але цей особливо гарний. Кажуть, есесівці хочуть заманити його до себе.
– Кого? Гайні?
– Ну, ти це знаєш краще за мене, – сказав Редер і знову сів до кухонного стола.
Тепер, коли він знову дивився Георгові в обличчя, в нього майнула та сама безглузда думка, що й на сходах: чи це справді Георг? Обличчя Георга знову дуже змінилося. Редер навіть не міг би сказати, в чому полягала та зміна, бо обличчя було дуже спокійне. Воно змінилося так само, як і годинник, що йде-йде і раптом зупиняється.
– Раніше у вас бували скандали тому, що Гайні був на твоєму боці, а тепер…
– А це правда про Гайні? – спитав Георг.
– Як ти можеш не знати цього? – сказав Редер. – Хіба ти не з дому прийшов?
Раптом серце в маленького Редера шалено забилося.
Він спалахнув:
– Цього ще тільки бракувало! Ти мене обдурюєш! Три роки тебе не було, а потім приходиш і обдурюєш мене.
Такий ти був завжди, такий ти й тепер. Обдурюєш свого Пауля! І тобі не соромно! Що ти накоїв? Щось ти вже накоїв, не думай, що я такий дурень! Ти зовсім не з до му прийшов! Де ж ти був увесь цей час? Мабуть, ускочив по саму шию? Утік? Що з тобою сталося?
– Чи не міг би ти позичити мені кілька марок? – сказав Георг. – Я мушу зараз же йти геть. Зроби так, щоб Лізель нічого не помітила.
– Що з тобою сталось?
– У вас немає радіо?
– Ні, – сказав Пауль. – У Лізель такий голос, і цей вічний гармидер…
– Про мене об'являли по радіо, – сказав Георг. – Я втік…
Георг дивився просто у вічі Редерові. Редер раптом зблід, так зблід, що веснянки на його обличчі, здавалося, запалали.
– Звідки… ти втік, Жорже?
– Я втік з Вестгофена, я… я…
– Ти? З Вестгофена? Ти там сидів весь час? І як у тебе стало духу! Та вони ж тебе вб'ють, коли піймають!
– Звичайно, – сказав Георг.
– І ти хочеш піти від нас невідомо куди? Ти збожеволів!
Георг усе ще дивився Редерові в обличчя, яке здавалось йому небом, усіяним зірками. Він спокійно сказав:
– Любий, любий Паулю, я не можу… ти і вся твоя родина… Ви так тихо-мирно жили… а тепер я… чи ти розумієш взагалі, що ти говориш? А що, як вони зараз піднімуться сюди? Можливо, вони ішли по моїх слідах…
– Тоді вже однаково пізно, – сказав Редер. – Якщо вони прийдуть, скажу, що я нічого не знав. Останніх слів ми просто не сказали один одному. Розумієш, ми зовсім і не говорили цього. Старий знайомий завжди може завітати, коли йому заманеться. Як я можу знати, де ти вештався весь цей час?
– Коли ми бачилися востаннє? – спитай Георг.
– Востаннє ти був у мене в грудні тридцять другого, на другий день різдва, ти ще тоді з'їв усе наше печиво з корицею.
– Вони будуть тебе допитувати… без кінця допитувати, – сказав Георг. – Ти не знаєш, які вони знають способи. – В його очах зажевріли колючі іскорки, яких так боявся колись Франц.
– Не такий страшний чорт, як його малюють. Чому це їм спаде на думку шукати тебе саме в нашій квартирі?
Вони не бачили, як ти зайшов сюди, інакше вони вже були б тут. Подумай тепер краще, що робити далі? Як ти вийдеш звідси? Не сердься, Жорже, але, по-моєму, тобі краще якнайшвидше піти звідси.
– Я мушу покинути це місто, – сказав Георг. – Покинути цю країну! Я мушу знайти своїх друзів!
Пауль розсміявся:
– Твоїх друзів? Знайди спершу ті нори, куди вони сховались…
– Згодом, – сказав Георг, – коли буде час, я розкажу тобі, що це за нори. Там у нас, у Вестгофені, теж є кілька десятків товаришів, про яких уже давно забули. Я багато чого розкажу тобі, якщо ми до того часу самі не позалазимо в такі нори.