Ріка з буксирними пароплавами, які опускали труби, щоб пройти під мостами, протилежний берег із світлою смугою піску й рядом низеньких будинків, схили Таунусу вдалині – все це Георг побачив з тією надзвичайною виразністю, якої набирає місцевість у фронтовій зоні, під час великої небезпеки, коли всі обриси стають чіткі й опуклі, що, здається, починають трепетати. Ще на ринку Георг боявся, що йому забракне сил дійти до річки. Але тепер, коли він вирішив якнайшвидше вибратися з міста і години зо три йти проти води берегом Рейну, він відчув, що кволість його починає зникати, а земля, по якій він ступає, немов твердішає.
Він перебрав у пам'яті все, що сталося за останні кілька годин: "Хто мене бачив? Хто може мене описати?"
Тільки-но його опанували ці думки, як він одразу ж відчув себе пропащою людиною. Страх виникає тоді, коли якесь одне уявлення раптом заступає всі інші. І от на тихій доріжці, де ніхто не йшов за ним, страх упав на нього, мов грім з ясного неба. Його немов почала тіпати пропасниця, яка поволі стихала. Георг сперся на парапет. На якусь мить небо й вода перед ним потемніли. Потім це минулось, і Георг знову побачив світ у сяйві вранішнього сонця: над спокійною водою шугають чайки, і тиша, що залягла довкола, поглинає їх тужливе квиління. "Вже осінь, – подумав Георг, – чайки прилетіли".
Біля нього ще хтось сперся на парапет. Георг окинув поглядом сусіда: човняр у темно-синьому светрі. Якщо хтось стане тут біля парапету, він недовго стоятиме сам, зараз же один по одному підійдуть інші люди: вільні від роботи човнярі, рибалки, яким набридло сидіти з вудкою, старі діди. Потоки води, легкокрилі чайки, вантажники, що бігають туди й сюди по трапу, – усе це рухається для них, а вони стоять собі й дивляться. Біля човняра вже зібралося чоловік із шість.
Скільки коштує така куртка? – спитав човняр.
– Двадцять марок, – відповів Георг. Він хотів піти, але це запитання наштовхнуло його на одну думку.
На дорозі під парапетом з'явився товстий, майже зовсім лисий човняр.
– Алло! Гей! – крикнули згори. Він підвів голову, засміявся і схопив за ноги човняра, що стояв нагорі. Той міцно вперся ногами. Раз-два – і товстун, хоча й мав чималу вагу, підтягнувся на руках і просунув велику лису голову між ногами човняра. Посипалися привітання:
– Як ся маєте?
– Живу помаленьку! – відказав новоприбулий; він говорив з голландським акцентом.
З боку міста простував маленький чоловічок з вудочками й відерцем, яким діти граються в піску.
– А ось і наш Щупачок, – сказав товстун. Він розсміявся, бо Щупачок з своїми вудками і дитячим відерцем був для нього така ж невід'ємна частина цього рибного місця, як сонячне колесо в міському гербі.
– Хайль Гітлер! – крикнув Щупачок.
– Хайль Щупачок! – крикнув голландець.
– От ми тебе й впіймали, – сказав хлопець, у якого ніс скривився від удару кулаком, хоч здавалось, що він от-от стане на місце. – Ти ж купуєш рибу на базарі.
Звернувшись до голландця, хлопець спитав:
– Що новенького на білому світі?
– Ну, на білому світі завше щось буває новеньке, – сказав голландець, – але й у вас теж дещо трапилось.
– Ну, у нас усе йде мов по писаному, – сказав хлопець з кривим носом, – усе як по маслу. Нам тепер, щиро кажучи, вже не треба ніякого фюрера. – Всі здивовано втупилися в нього. – Ми вже маємо одного такого, що нам увесь світ заздрить. – Усі розсміялися, крім нього самого. Він провів великим пальцем по носі.
– Вісімнадцять марок? – спитав Георга човняр.
– Я сказав – двадцять, – відповів Георг. Він опустив повіки, бо йому здавалося, що він зрадить себе блиском очей.
Човняр помацав куртку.
– Добре носиться? – спитав він.
– Добре, – відповів Георг, – тільки не дуже гріє.
Отакий вовняний светр тепліший.
– Наречена щороку плете мені такі.
– Отже, любить, – сказав Георг.
– Хочеш, поміняємось?
Георг примружив очі, наче розмірковуючи.
– Може, поміряєш?
– Ходім до вбиральні, – сказав Георг. – Хай собі сміються. Вони не повинні бачити, що в нього немає сорочки під курткою.
Коли вони помінялися, Георг скоріше побіг, ніж пішов далі берегом Рейну. А човняр, поважно випроставшись, вийшов з убиральні й рушив назад до парапету, взявшись однією рукою в бік, а другу піднявши для привітання. На його широкому обличчі була написана впевненість, що йому вдалося спритно обдурити ще одного простака. "Залишатися в ній далі було небезпечно, – подумав Георг, – та й мінятись – теж небезпечно. А втім, тепер уже пізно про це думати".
Раптом хтось поруч гукнув:
– Гей! – Із своїми вудочками й відерцем, легко, мов хлопчик, підстрибуючи, підійшов Щупачок. – Куди ви йдете? – спитав він.
Георг показав просто перед себе:
– Отуди, берегом Рейну.
– Ви не тутешній?
– Ні, – відповів Георг. – Я тут лежав у лікарні. Я йду до родичів.
Щупачок сказав:
– Як ви нічого не маєте проти мене… Я напрочуд компанійська людина.
Георг промовчав. Він ще раз скоса глянув на Щупачка.
Георг з дитинства намагався перебороти в собі дивне почуття тривоги, яке щоразу поймало його, коли він стрічав людину з якоюсь тілесною чи духовною вадою. Тільки Валлау вдалося остаточно розвіяти це почуття: "Ось тобі живий приклад, Георг, як людина до цього доходить".
І думки Георга знову полинули до Валлау. Його охопила безмірна туга. "Усім своїм нинішнім життям я завдячую йому, – подумав Георг, – навіть коли б мені сьогодні довелося померти".
А Щупачок молов без угаву:
– А ви були тут цими днями, коли справляли бучне свято? Все це якось дуже дивно. А ви були тут раніше, за окупації? Як вони тоді гарцювали на своїх сірих конях, ці марокканці у червоних плащах! От французи – це вже зовсім інша фарба в картині міста, якийсь сіро-голубий туман. Чого це ви так біжите, дозвольте спитати, хочете ще сьогодні добігти до Голландії?
– Хіба це дорога в Голландію?
– Спершу ви прийдете в Момбах, де повно спаржі. Ваші родичі там живуть?
– Далі вниз.
– У Буденгаймі? В Гайдесгаймі? Вони селяни?
– Частково.
– Частково… – повторив Щупачок, "Чи не позбутися мені його? – подумав Георг. – Але ж як, чорт візьми? Ні, завжди краще ходити удвох або втрьох. Тоді ти більше схожий на тутешнього".