Його можна було порівняти до студента, що перебрався до іншого університету. Можливо, він навіть був би й щасливий, аби допевнився, що справді кохає ту лагідну, путящу дівчину, з якою на деякий час був зблизився.
По смерті матері Франц наприкінці тридцять третього року оселився недалеко від того міста, де жив раніше.
Зробив він це з двох причин. На півночі його надто добре знали, тому залишатися там було небезпечно. А тут він був потрібний, бо знав людей і місцеві умови, а його самого вже встигли забути. Він замешкав у дядька Марнета.
Старі знайомі, з якими він інколи зустрічався, говорили собі: "А цей хлопець колись інакше міркував". Або: "І цей перелицювався".
Якось Франц зайшов до єдиної в цій місцевості людини, що знала про нього все, – до робітника-залізничника Германа. Герман спокійно, навіть трохи спокійніше, ніж звичайно, сказав йому, що минулої ночі стався дуже неприємний провал. По-перше, заарештований тримав у своїх руках усі нитки, а по-друге, він зовсім недавно був призначений на цю роботу, та й то лише внаслідок арештів, що трапилися незадовго перед тим. Герман повагом і стримано, але досить ясно висловив припущення, що заарештований може на допиті сказати щось зайве – чи то від нестійкості, чи то від недосвідченості. Може, його недовір'я і не обгрунтоване, але він вважає своїм обов'язком діяти так, як підказує обережність:' перебудувати всі зв'язки і попередити людей, про яких знав заарештований.
Раптом він замовк, потім різко спитав Франца, чи він часом не знав колись того чоловіка, адже він жив тут – його звати Георг Гайслер.
Франц стримувався, але не зміг приховати свого збентеження, коли несподівано через стільки років знову почув це ім'я.
Франц спробував змалювати образ Георга, чого не зміг би зробити і в спокійному стані. Герман зрозумів це збентеження по-своєму. Сидячи за шахівницею, вони домовилися про всі потрібні заходи.
Франц думав: "Наші заходи були зайві. Не треба було ні перебудовувати зв'язків, ні попереджати товаришів.
І даремно у мене нило серце".
За кілька тижнів Герман познайомив Франца з колишнім в'язнем, якого випустили з Вестгофена. Той розповів про Георга:
– На ньому вони хотіли нам показати, як можна враз зломити чоловіка, міцного, мов дуб. А вийшло навпаки.
Вони тільки показали, що немає такої сили, яка б зломила таку людину. Вони й досі його катують. Вони хочуть його замордувати. У нього таке обличчя, така посмішка, а в очах – такі глумливі колючі іскорки, що вони казяться від люті. Його вродливе обличчя побите, і весь він мовби висох.
Франц устав з ліжка і висунув голову з віконця. Було зовсім тихо. Вперше він не відчував миру в цій тиші – світ був не те що тихий, він просто мовчав. Франц мимоволі сховав руки від місячного світла, що може, як ніяке інше сяйво, розливатися по будь-якій поверхні, проникати у кожну щілину. "Хіба я міг знати, – думав Франц, – що він стане таким? Хіба це можна було знати? Наша честь, наша слава, наша безпека раптом опинилися в його руках. Все, що було раніше, – його любовні пригоди, його витівки, – все це дурниці, не головне. Але ж цього не можна було знати наперед. Можливо, що я на його місці не витримав би, хоч саме я його й залучив…"
Франц нараз відчув страшну втому. Він знову ліг. Тепер він подумав: "А може, Георга зовсім і нема серед утікачів. Він взагалі, мабуть, тепер надто кволий для такого. Проте хто б то не був, Герман має цілковиту рацію: невпійманий втікач – це вже якийсь початок, це розворушує, це викликає сумнів у їх всемогутності. Це – прорив".
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
І
Коли причетник замкнув за собою головні двері і останній відгук завмер під високим склепінням, Георг зрозумів, що він дістав відстрочення, такий великий і несподіваний перепочинок, що він здався йому мало не порятунком. Уперше від моменту його втечі, навіть від самого арешту, його пойняло почуття безпеки, від якого ставало так тепло на душі. Але почуття, напочатку таке сильне, швидко минуло. "У цьому барлозі, – сказав він собі, – страшенно холодно".
Морок дедалі густішав, і померкли кольори вітражів.
Він огортав усе докруж, і здавалося, ніби стіни розступаються, склепіння підіймається, а колони нескінченними рядами линуть угору, в невідоме; воно – ніщо, а може, – безмежність. Раптом Георгові здалося, що за ним хтось стежить. Він намагався перебороти це почуття, яке паралізувало його тіло й душу. Він висунув голову з-за хрестильииці. З відстані п'яти метрів від найближчої колони в нього втупив погляд чоловік з посохом і в митрі. Він спирався на свою могильну плиту. Темрява ховала його розкішне вбрання, що хвилями спадало з нього, але вона не торкнулася його обличчя, простого й гнівного його очі пильно стежили за Георгом, який проповз мимо.
Темрява не проникала сюди ззовні, як звичайно ввечері. Здавалося, то сам собор втрачає чіткість ліній і розпливається. І виноградні лози на колонах, і чортячі пики, а там проколота списом гола нога – все це вигадане й несправжнє, усе кам'яне розвіювалося, наче туман, і тільки Георг скам'янів од страху. Він заплющив очі, кілька разів глибоко вдихнув повітря, і все минулося, чи, може, морок став іще густіший, і це його заспокоїло. Георг пошукав, де б сховатися. Він перебігав від однієї колони до другої, низько пригнувшись, наче за ним усе ще хтось стежив. На колону, біля якої присів Георг, спирався, байдуже дивлячися зі своєї могильної плити поверх нього, гладкий чоловік. На його ситому обличчі – пихата усмішка володаря. Обома руками він коронує двох карликів, королів-антиподів міжцарів'я. Одним стрибком, наче під ворожим поглядом, Георг перескочив до сусідньої колони. Він підвів голову і побачив людину в такому широкому вбранні, що в нього міг би загорнутися й Георг. Нараз він здригнувся. Над ним схилилося людське обличчя, журне, сповнене турботи. "Чого ти ще хочеш, сину мій?
В покорися, ти на початку стоїш перед кінцем. Твоє серце тріпоче, болить поранена рука".
Георг нарешті помітив затишне містечко – нішу в стіні. Під поглядами шести архієпіскопів – канцлерів Священної імперії – він переповз через боковий неф, відставивши руку, наче собака прибиту лапу. Він сів у ніші і почав розтирати хвору занімілу руку. Потім потер коліна, кісточки та пальці ніг.