На найближчому трактирі була вивіска "Ангел", над нею висів вінок з жовтого листя; це означало, що тут є молоде вино.
Георг зайшов і сів за столик у маленькому садочку. Кращого місця годі було й шукати, щоб просто сидіти й дивитись у воду, даючи подіям іти своїм звичаєм. Йому треба було на щось зважитися.
Він сів біля стіни, спиною до саду. Офіціантка поставила перед ним шклянку молодого вина. Георг сказав:
– Я ж іще нічого не замовляв.
Вона забрала шклянку й спитала:
– Боже мій, а що ж ви хочете замовити?
Він подумав і сказав:
– Вино.
Обоє розсміялися. Вона не поставила шклянку на стіл, а дала її просто Георгові в руку. Він ковтнув. Тільки зараз він відчув страшенну спрагу і вмить спорожнив шклянку.
– Ще одну, прошу!
– Зачекайте хвилинку. – Вона підійшла до сусіднього столика.
Збігло півгодини. Офіціантка кілька разів дивилася в його бік. Його мучила страшенна спрага, але він спокійно, безперестану дивився на луки. Останні відвідувачі перейшли з саду в приміщення. Небо стало багряне; легкий, але пронизливий вітер зашарудів у виноградному листі, навіть за стіною. "Сподіваюся, він залишив мені гроші на столику", – подумала офіціантка і вийшла в садок подивитися. Він усе ще сидів на своєму місці. Вона спитала:
– Може, подати вам вина в залу?
Георг уперше глянув на неї: молода жінка в темному вбранні. її обличчя було стомлене. У неї були пружні груди й ніжна шия. Вона здалася йому знайомою, майже близькою. Яку жінку з його минулого нагадувала вона йому? Чи, може, нагадала тільки про бажання зустріти таку? Навряд тільки чи це бажання було дуже палке. Він відповів їй:
– Ні, принесіть мені краще вина сюди.
Він сів боком, так, щоб бачити весь садок. У садку вже нікого не було. Георг чекав, поки молода жінка принесла шклянку з вином. Він не помилився, вона подобалася йому, якщо в такий момент йому могло щось подобатися.
– Відпочиньте трохи.
– Та що ви, у мене повна зала відвідувачів. – Все ж таки вона сперлася коліном на стілець, а ліктями на його спинку. Її комірець був застебнутий маленьким гранатовим хрестиком. Вона спитала: – Ви тут працюєте?
– Я працюю на баржі.
Вона швидко і пильно подивилась на нього.
– Ви не тутешній?
– Ні, але у мене є тут родичі.
– Ви говорите зовсім так, як говорять тут у нас.
– Чоловіки нашої сім'ї завжди беруть собі дружин з цієї місцевості.
Вона посміхнулась, але її обличчя лишилося сумне. Він дивився на неї, і вона дала йому змогу розглядати себе.
На вулиці зупинилася машина; ціла юрба есесівців пройшла через сад у трактир. Жінка ледве глянула на них; раптом її погляд зупинився на Георговій руці, що стискала спинку стільця.
– Що у вас з рукою?
– Нещасний випадок; ще не загоїлося.
Вона так швидко взяла його руку, що він не встиг її висмикнути, й уважно оглянула.
– Ви, мабуть, порізалися об бите шкло, рана ще може відкритися. – Вона відпустила його руку. – А тепер треба йти в залу.
– Таких почесних гостей не примушують чекати.
Вона знизала плечима.
– Ми й не таких бачили, ми тут уже звикли до цього.
– До чого?
– До мундирів.
Вона пішла, і Георг гукнув їй услід:
– Ще одну шклянку, будь ласка!
Стало вже темно й холодно. "Вона має ще прийти", – подумав Георг.
А офіціантка приймала замовлення й думала: "Що він за людина? Він щось накоїв! Щось над ним тяжіє. – Вона швидко, спритно й весело обслуговувала відвідувачів. – На баржі він, очевидно, недавно. Він не брехун, але бреше. Боїться, але не боягуз. Де це він поранив руку? А як здригнувся, коли я взяла його за руку, і все-таки подивився на мене. Коли по саду пройшли есесівці, він міцно стиснув пальці. Мабуть, недаремно".
Нарешті, вона принесла йому ще шклянку вина. Все, що він говорив, неправда, але погляд у нього правдивий. Вона йшла неквапливо, щоб він встиг її оглянути.
Він сидів на холодному вітрі і навіть ще не доторкнувся до другої шклянки.
– Навіщо ж вам третя шклянка?
– Це не має значення, – сказав Георг. Він зсунув обидві шклянки і взяв її руку. У неї на пальці була тоненька каблучка, такі можна виграти на ярмарку в лотерею. Він спитав: – Чоловіка нема? Нареченого? Коханого?..
Вона тричі похитала головою.
– Не пощастило? Погано закінчилося?
Вона здивовано глянула на нього.
– Чого ви так думаєте?
– Тому, що ви сама.
Вона показала рукою на серце.
– Ах, моя доля похована тут. – І побігла.
Він ще раз покликав її до столика. Дав їй розміняти гроші. Вона подумала: "Отже, справа і не в грошах".
І коли вона вчетверте вийшла з будинку і, поскрипуючи по гравію, принесла йому на підносі здачу, він наважився:
– Чи немає тут у будинку кімнати для приїжджих?
Тоді мені не треба було б іти назад у Майнц.
– У цьому будинку? Та що ви! Тут живуть лишень господарі.
– А там, де ви живете?
Вона висмикнула руку і похмуро глянула на нього. Він уже був готовий почути різку відповідь. Однак, трохи помовчавши, вона сказала:
– Гаразд. – І додала: – Почекайте на мене тут. Мені ще треба дещо зробити. Потім ви підете за мною.
Він почав ждати. Надія, що його втеча може закінчитися щасливо, змішувалася з радісним хвилюванням. Нарешті жінка вийшла в пальті. Вона ні разу не озирнулася на нього. Він пішов слідом за нею по довгій вулиці. Почав накрапати дощ. Георг думав: "У неї намокне волосся".
Через кілька годин Георг нараз прокинувся і підвівся на ліжку, не розуміючи, де він.
– Це я тебе розбудила, – сказала вона. – Я мусила так зробити, бо більше не могла слухати, та й тітка може прокинутися.
– Хіба я кричав?
– Ти стогнав і кричав. Утишся і спи.
– Котра година?
Вона ще не засинала і чула, як годинник вибивав кожну годину. Вона відповіла:
– Скоро четверта. Спи спокійно. Ти можеш спати цілком спокійно. Я тебе розбуджу.
Вона не знала, чи він заснув, чи просто лежить тихо.
Вона боялася, що він знову почне тремтіти, як раніше. Ні, він дихав спокійно.
Комендант табору Фаренберг цієї ночі, як і попередніх, наказав негайно розбудити його, коли тільки прибуде донесення про втікача. Наказ був зайвий, бо Фаренберг і цієї ночі ні на хвилину не стулив очей. Він знову прислухався до кожного звуку, що міг мати щось спільне з донесенням. Якщо попередні ночі мучили його своєю тишею, то ніч на понеділок мучила його своїми звуками: раз у раз гули клаксони машин, гавкали собаки, співали й горланили підпилі селяни.