– Ах, – відповів Ернст з невинним виглядом, – я сказав, що справа вже лагодиться.
– Як? – зацікавлено спитала Софі.
– Бо я вже заручений, – промовив Ернст, опустивши очі, причому помітив, що Софі трохи зблідла і наче зів'яла. – Я заручений з Маріхен Віленц з Боценбаха.
– A-а, – промовила Софі, низько нахиливши голову і розгладжуючи спідницю на колінах, вопа ж іще школярка, твоя Маріхен Віленц із Боцелбаха.
– Нічого, – відповів Ернст, – я почекаю, поки моя наречена підросте. Це дуже довга історія, я тобі її колись розповім.
Софі вирвала травинку, розправила її і прикусила зубами. Вона промовила заразом сумно і глузливо:
– Закохані, заручені, одружені…
І Ернст, що навмисно дражнив її, – він уважно стежив за нею і все бачив: і зміни її настрою, і тремтячі руки, – поставив вилизані тарілки одна на одну й сказав:
– Дякую, Софі. Коли ти все так добре робиш, як картопляники, то для чоловіка ти чистий скарб. Подивись на мене ще разочок. Коли ти так поглядаєш на мене своїми чудовими оченятками, я можу забути Маріхен хоч би й навіки.
Він подивився услід Софі, що йшла додому, брязкаючи тарілками, потім гукнув:
– Неллі!
Собачка стрибнула Ернстові на груди, стала лапками йому на коліна й дивилася на хазяїна – чорний клубочок безоглядної відданості. Ернст притулився обличчям до собачої мордочки, ніжно погладив руками її по голові й сказав:
– Неллі, а ти знаєш, кого я найдужче люблю? Ти знаєш, як звуть ту, що мені найбільше подобається на всьому світі? Її звуть Неллі.
Сторож сільськогосподарського училища імені Дарре задзвонив на обід не опівдні, а на п'ятнадцять хвилин пізніше. Один з підлітків, Гельвіг, учень-садовод, побіг спершу в сарай, щоб узяти з гаманця у вельветовій куртці двадцять пфенігів. Він був винен ці гроші товаришеві за два білети лотереї зимової допомоги. Цілий рік при училищі працювали курси, головним чином, для синів і дочок навколишніх селян. При училищі було також своє дослідне господарство, де, крім курсантів, на звичайних договірних умовах працювало ще кілька садоводів і учнів.
Учень Гельвіг, високий, білявий, кмітливий хлопчина із жвавими очима, спершу здивовано, потім схвильовано й сердито оглянув весь сарай, шукаючи куртку. Цю куртку він придбав минулого тижня, після свого першого побачення з дівчиною. Він би не купив її, якби не одержав невеликої премії за перемогу в конкурсі. Він покликав своїх товаришів, які вже сиділи за столом. Світла їдальня з чисто вимитими дерев'яними столами була гарно оздоблена: на стінах висіли обвиті квітами й свіжим листям портрети Гітлера, Дарре і кілька краєвидів. Спочатку Гельвіг подумав, що товариші пожартували з нього. Вони дражнили його, що він, мовляв, купив собі завелику куртку, бо думає ще підрости, і заздрили йому, що в нього така хороша дівчина. Молоді хлопці із свіжими простодушними обличчями, в яких уже проглядало щось доросле, як і в самого Гельвіга, – запевнили його, що не чіпали куртки, і одразу ж заходилися шукати її. Незабаром почулися крики:
– Що це за плями?
– У мене відірвали підкладку! – вигукнув котрийсь.
– Тут хтось був, – сказали хлопці. – Твою куртку, Гельвігу, вкрали. 1 Гельвіг ледве стримував сльози. Нарешті з їдальні прийшов черговий. Що вони там роблять, ці хлопці? Гельвіг, блідий від люті, розповів, що у нього вкрали куртку. Покликали чергового вчителя й сторожа. Широко розкрили двері. Тоді всі побачили плями на одягу і розірвану підкладку старої куртки, забризкану кров'ю.
Ах, якби з його куртки теж тільки вирвали підкладку!
В обличчі Гельвіга уже не лишилося нічого дорослого.
Від гніву й кривди воно стало зовсім дитячим.
– Якщо знайду, я його вб'ю, Ц заявив він. Його анітрохи не втішало те, що Мюллер не знаходив своїх черевиків. Він єдиний син багатих селян і може купити собі нові. А йому, Гельвігу, тепер знову доведеться без кінця відкладати.
– Заспокойся, Гельвігу, – сказав йому сам директор, він саме обідав, і сторож покликав його, – заспокойся і якнайточніше опиши свою куртку. Цей пан з кримінальної поліції лише тоді зможе її тобі повернути, коли ти її точно опишеш.
– А що було в кишенях? – ласкаво спитав маленький незнайомий панок, коли Гельвіг кінчив описувати куртку; сказавши "і внутрішні застібки-блискавки", хлопець мало не розплакався.
Гельвіг подумав.
– Гаманець, – сказав він, – у ньому марка і двадцять пфенігів… носовичок… ножик.
Йому ще раз усе прочитали і дали підписатися.
– А де я можу одержати свою куртку?
– Тобі скажуть, мій хлопче, – сказав директор.
Правда, все це анітрохи не втішило Гельвіга, та все-таки йому було не так прикро, бо його куртку вкрав не звичайний злодій. Шкільний сторож, як тільки оглянув сарай, одразу ж зрозумів зв'язок між подіями. Він тільки спитав директора, чи не подзвонити куди слід.
Коли Гельвіг зійшов униз – слідом за ним Мюллеру довелося описувати свої черевики, – всю ділянку між училищем та заводською стіною вже було оточено. Вже знайшли місце, де Георг перескочив через стіну і пошкодив плодові дерева. Коло стіни й сарая стояли вартові.
А біля них юрмилися вчителі, садоводи, учні. Обідню перерву довелося продовжити; гороховий суп у великих казанах узявся жирною плівкою.
За кілька метрів від есесівців літній садівник, очевидно, зовсім байдужий до всієї цієї метушні, вирівнював доріжку. Він був з того ж села, що й Гельвіг. Бліде Гельвігове обличчя розпашілося – він старанно й поквапно відповідав на всі запитання; хлопець зупинився біля літнього садівника, либонь, тому, що той його ні про що не питав.
– Кажуть, що мені повернуть куртку, – промовив Гельвіг.
– Он як? – озвався садівник.
– Мені сказали описати її дуже детально.
– І ти її описав дуже детально? – спитав садівник Гюльтшер, не підводячи очей від своєї роботи.
– Звичайно, мені ж так сказали.
Сторож удруге подзвонив на обід. В їдальні все почалося знову. Уже пішла чутка, що в Лібау і Бухенау членам гітлерюгенду[4] дозволили взяти участь у розшуках. Всі знов почали розпитувати Гельвіга. Але тепер він мовчав.
Здавалося, він боровся з новим, ще сильнішим приступом смутку. Раптом він згадав, що в куртці лежав членський квиток гімнастичного товариства Бухенау. Чи не треба додатково повідомити про це? "Навіщо тому злодієві квиток? Він може просто його спалити сірником. Але де втікач візьме сірника! Він може роздерти квиток й викинути в нужник. Але хіба втікачеві так легко зайти, куди він схоче? Він просто затопче шматки десь у землю", – подумав хлопець і чомусь утишився. Після обіду він спеціально пройшов ще раз мимо старого садівника. На цього чоловіка, свого односельця, він звертав не більше уваги, ніж підлітки взагалі звертають на старих людей; про них тільки й поговорять трохи, коли вони вмирають. І тепер Гельвіг без жодної причини зупинився за спиною старого Гюльтшера, що садив біля дороги цибулю. Хлопець мав добру репутацію і серед членів гітлерюгенду, і серед учнів-садоводів, і досі у нього все було гаразд. Це був щирий, міцний і спритний хлопець. В тому, що людям, ув'язненим у таборі Вестгофен, там і місце, як божевільним у будинку для божевільних, – в цьому він був переконаний.