Солов'їна сторожа

Страница 2 из 2

Гончар Олесь

Слухає дівчатко, притаєна сльоза час від часу зблисне під віями.

Потім ще буде мова про майбутню розбудову музею, про додаткову експозицію та нову систему охорони, яка начебто має бути введена незабаром, і хтось висловлює занепокоєння, чи достатньо буде вона ефективною.

— Браконьєри ще не перевелися,— говорить однорукий, з неспокійним обличчям інвалід.— Найдосконалішу сюди треба сигналізацію.

— Місце святе,— додають з гурту,— то й вартові тут мають бути відповідні...

Розмова точиться на майданчику перед музеєм, бо дощ нарешті перейшов, нас огортає повітря тепле, парке, небо вияснюється, ось і сонце бризнуло на вершину гори, де повсюди вируючими святковими натовпами — люд, люд, люд.

— А вартовий уже є! — раптом весело подає голос наше дівча, випорснувши з гурту відвідувачів, що, чимось заінтриговані, посхилялись над високим кущем троянди.— Ось він тут, у гніздечку! — дівча енергійним жестом вказує нам на трояндовий кущ, сміється.

Протискуємось і ми до того куща. Ну це ж треба! Якби хто розповів, то навряд чи й повірили б... На самій видноті перед музеєм, де штамбова троянда одинцем пишно квітує, в її округлій клубчатій кроні темніє між листям маленьке, ледь помітне гніздо, і в ньому... пташка сидить! Тисячі людей проходять, клацають фотоапаратами, гомін перекочується, щоправда, стишений, але ж таки гомін людський, для пташини незвичний, а тим часом вона сидить і сидить, не полохається, не полишає гнізда! Коли низько нахилитись, приглянутись, видно над гніздечком сіреньку голівку і чорну дробинку ока, блискучу, аж ніби несправжню... Око й голівка незрушні, наче муляжні, та ось крихітне створіння хитнуло дзьобиком, поворухнулось, і люд відсахнувся в полегшенім і радіснім подиві:

— Живе!

— Не синтетичне — справжнє!

— І зовсім людей не боїться...

— Виходить, не такі вже ми й страшні...

— Хоча подекуди в полях лісосмуги зостались без птахів: літак як пужне гербіцидами — ніщо живе не витримує...

— А цей молодчина! І влаштувався ж де... Просто як в Омара Хайяма! Троянда і соловей!

— Ні, цього не вигадаєш: перед самісіньким входом до музею, весь час на чатах, отака крихта...

— Солов’їна сторожа в наш час, мабуть, найнадійніша...

Із птаха люди очей не зводять. Коли хтось, зазираючи в гніздечко, заговорить надто голосно, до такого одразу з осторогами:

— Тихіше! Не сполохайте!

Чийсь фотоапарат тільки прицілюється до куща, цьому теж зусібіч:

— Обережніше! Дайте йому спокій!

— Гляньте, яке оченятко в нього! Єй же єй, осмислене!

— Не нахиляйтесь так близько! Злякаєте своїми вусами!

Жарти раз у раз тонуть у виплесках сміху — почувається, що це сміх взаємно зближених, подобрілих людей.

Маленькому ж сміливцеві хоч би що: сидить собі на гнізді, зрідка поводить голівкою, однак, здається, більше з цікавості, не від ляку... Звідки таке безстрашшя? Чи інстинкт продовження роду виявляється сильніший за тривогу, за страх?

Тим часом у повітрі закружляло ще одне пташеня, віражі його неспокійні, рвучкі. Спостерігаючи за його тривожним кружлянням, жіноцтво збуджено захвилювалось:

— Це, напевне, пара його!

— Відступімось, хай сяде.

І люди разом сахнулись урізнобіч від куща, виявляючи рідкісну одностайність. І дітям, і дорослим, видно, приємно зараз, що вони хоч тут зуміли поєднатись у спільному вболіванні за брата свого меншого: розуміють одне одного з напівслова, з готовністю розступаються, нишкнуть — тільки б не відлякнути це солов’їне подружжя, що, як живий знак злагоди, чомусь так гостро торкає серце сучасної людини.

Того ж дня надвечір повертаємось з Тарасової гори. Дуби густо-зелені, аж темні, нависають над нами, доки спускаємося вниз. Дорога на цей час уже просохла, після дощу уже зовсім розгодинилось, на заході ясніє блакить чистого неба. І хоч сонце за день випило росу з придорожніх трав, можна б ходити й не забродитись, і хоч метелики з’явились яскраві, ніби тропічні, можна б за ними погнатись, проте коли ми на якомусь там кілометрі зробили зупинку, вибравши для цього мальовниче узлісся, дівча наше не гайнуло за метеликами по врунистих травах — стало й стоїть під кущем черемхи в задумі.

— Чого ти?

— Знати б, чи не злякає солов’їв отой сніг на екваторі? Чи на той рік вони знов прилетять?

Задумались і ми.