Від старожилів-монахів учений з гіркотою в душі дізнався, що саме у цій кам'яній могилі ув'язнений Петро Калнишевський просидів чверть віку.
Вартові, монахи і сам архімандрит пильно стежили за тим, щоб П. І. Калнишевський під час прогулянок або відвідування собору не бачився і не розмовляв з сторонніми людьми. Лише кілька слів почули від нього богомольці, про які дізнався допитливий історик і заніс їх до своєї книги. Ось вони:
"Прийшли ми до трапезної,— розповідав самовидець-богомолець, селянин Лукін,— перед обідом, чекали монахів з порціями. Коли це проходить чоловік незнайомий у супроводі трьох солдатів з рушницями і питає нас: "Хто царем тепер? Як царі живуть тепер і як ведеться на Русі тепер?" Ми відповідали, що царем Олександр Павлович; живуть, як і раніше. Він би й ще розпитував нас, та солдати не дозволили. "Від цього чоловіка,— казали вони,— відійдіть геть, з цим чоловіком не слід вам розмовляти". І монахи теж заборонили. "Архімандрит побачить,— казали вони,— так недобре вам за це буде". Коли появився архімандрит, він підійшов до нього для благословення. "Древен ты еси, землею пахнеши",— сказав архімандрит тому чоловікові. І справді, він був дуже кволий і старий. Тут він і життя своє скінчив. Пізніше монахи казали, що це якийсь кошовий отаман"iv.
Яворницькому впало у вічі те, що монастир заманливо звернений до моря Святими воротами, крізь які входили архімандрити, царські достойники і єдиний раз за життя — в'язні. Над воротами звелась цибулиною Благовіщенська Надвратна церква. Правий ріг муру завершує монументальна Коржна башта, побудована спеціально для тюрми, лівий — башта Прядильна. В ній колись містилася канатна фабрика. Відома башта ще й тим, що на її першому ярусі розташований сухий каземат, в якому пробув останні дев'ять років неволі Калнишевський. Позаду — башта Нікольська, Квасоварна, Пивоварна, Архангельська й, нарешті, — Головленкова. Це найстрашніша тюрма, в якій мав силу прожити старий дідуган шістнадцять років. Архімандрит Ієронім, що змінив жорстокого Досифея, не змилосердився над старцем, перевівши його в "комфортабельний" — кам'яний мішок Прядильної башти. Хто потрапляв у ці каземати, того можна було викреслити з життя. Про них нічого не знали ні родичі, ні друзі, ніхто не бачив їхніх сліз, не чув стогону і прокляття. Минали роки, десятиліття, але, опріч вартового, в'язні більше нікого не бачили до самої смерті.
Від живих свідків, літніх монахів, Яворницький довідався, в яких тяжких умовах перебував Калнишевський у камері Прядильної башти:
"...Коли кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; що, просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей"v.
Все це багато чого відкрило Яворницькому, але на цьому він не зупинився. Його тягло до монастирських архівів. Документи, які він знайшов, уже не задовольняли його. І от він знову гортає пожовклі від часу аркуші.
Умови праці дослідника були дуже несприятливі: він терпів холод, недоїдання й недосипання; навіть у літній час доводилося одягати пальто. Серед запилених сувоїв грубого паперу Дмитро Іванович, напружуючи зір, вишукував кожне слово, яке стосувалодь імені кошового.
Коли Яворницький був там, то узнав, що в такі архіви, які дуже суворо оберігаються від стороннього ока. Отут стала в пригоді "біблія".
— Збираючись у дорогу,— розповідав Дмитро Іванович,— я знав, що на Соловках зустрінуся з монахами, від яких буде залежати успіх моєї розвідки. Тому наперед дещо з собою захопив. Я повіз чародійну вологу. Але не в звичайній пляшці, а в "святій біблії", бо везти туди спиртові напої суворо заборонено.
Таку "біблію" за його замовленням зробили в Петербурзі. Там він і наповнив її чистим, найміцнішим спиртом. Зовні ця "свята" книга була схожа на справжню біблію, але всередині була порожня і вміщувала три літри спирту. Щоб не викликати підозри, "біблія" мала кольорову стрічку для перекладання сторінок, а насправді нею прикривався чопик яким було загвинчено отвір до спирту.
І що ж, історик не помилився. "Біблія" йому дуже допомогла, бо, як виявилось, цю "вологу й монасі приємлють". Ось копається Яворницький в архівному мотлосі. Біля нього-весь час на сторожі — монах. Його прислав сюди архієрей, щоб наглядав за допитливим істориком. Дмитро Іванович каже йому:
— Ану, отче, досить вам топтатися за моєю спиною, йдіть лишень сюди.
Сухорлявий і сутулий монах з рудою борідкою і клобуком на голові несміливо підходить до нього, насторожується.
— Ви мене тут хлібним квасом пригощаєте,— почав Яворницький,— а я з України привіз свячену водицю. Підійдіть ближче, не бійтесь.
Бере Яворницький свою "біблію", відкриває чопика й націджує повну чарку спирту.
— Пийте, батя, це медя...
Монах усміхається, підходить, хреститься, бере чарку — ковть, і немає. Потім крякне, понюхає житника і враз наче перероджується: стає веселий, балакучий, доступний.
Монахи швидко взнали про цю "медю" та й зачастили до Яворницького, здружилися з ним. Вип'ють святі отці, а потім з них хоч мотузку крути. Все, що б не попросив Дмитро Іванович,— до його послуг. Вони дозволили йому користуватися архівами, до яких раніше не було доступу. Навіть самі допомагали йому розв'язувати й зав'язувати папки сторічної давності.
Історик випадково знайшов архівні документи про те, що 19 травня 1724 року, за вироком "правительствующего сената" і синоду, лубенському козацькому писареві Захару Патоці одрізали язика й заслали навічно в Соловецький монастир. У царській грамоті було наказано: "Замурувати його в Коржній тюрмі навічно, тримати під суворим доглядом, чорнил і паперу давать не дозволено". Цю жорстоку кару Захар Патока поніс за те, що знав багата таємниць державнихvi.
Про що ж розповідають знайдені архівні матеріали?
Як свідчать історичні джерела, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський. належав до заможної козацької верхівки. Очолюючи Запорозьку Січ і будучи одним з найбагатших землевласників на Запорожжі, він підтримував, природно, заможне козацтво. За згодою царського уряду, Калнишевський проводив політику ліквідації виборності старшини і обмеження прав рядового козацтва. Саме тоді козацька влада на Запорожжі втратила своє колишнє значення і зосередилася в руках так званої старшинської сходки. Калнишевський брав участь у російсько-турецькій війні 1768 — 1774 pp. і виявив себе здібним воєначальником. Та, незважаючи на все це, в 1775 році, після зруйнування з наказу Катерини II Запорозької Січі, Калнишевського було заарештовано і вислано у Соловецький монастир.