"Ось я й прийшов. Пробач мені, що я так несподівано зник, але тут пролунали чужі голоси".
"Це був Петро Петрович,— сказав Сашко.— Щоправда, він не такий дужий, як ти, але теж герой. Деякі дорослі дечого не розуміють, а він геть усе розуміє".
"То я слухаю, про що ти хочеш мене запитати?"
"А ти не сміятимешся?"— запитав Сашко.
"Нізащо!— сказав Геркулес.— Присягаюся тобі ім'ям богині Афіни Паллади".
"А-а-а!— сказав Сашко.— Взагалі-то я в бога не вірю, ми тепер знаємо, що бога немає. Але ж ти жив три тисячі років тому, і в тебе не було іншого виходу".
"Афіна Паллада — богиня мудрості,— сказав сердито Геркулес.— Вона не дозволить мені збрехати".
"Прошу тебе, не сердься,—сказав Сашко.-. Якби ти жив у наш час, ти також не вірив би в бога".
"Запитуй",— сказав Геркулес.
"Геркулесе!— Сашкові було незручно, і він зволікав час.— Скажи, тебе не дражнять "дівчиськом" за те, що ти носиш довге волосся?"
"Я не звертаю уваги на дурних людей, а розумні ніколи нікого не дражнять".
"А мене дражнять "дівчиськом". Це Гошка Сапе-гін придумав, хоча він зовсім, гадаю, не дурний".
"Ну, якщо він не дурний, то він незабаром кине тебе дражнити. А ти поки потерпи".
"Ось і мама говорить: "Ти поки потерпи". А знаєш, як важко терпіти?.. Геркулесе, а чому ти носиш довге волосся?"
"Так подобається моїй матусі,— сказав Геркулес.— А це для мене закон..."
Сашкова мати обережно підняла сина на руки й понесла з кімнати.
"Ах, який він став важкий,— подумала вона.— Майже мужчина".
Розділ сьомий
Варто було йому ввійти до класу, як на нього вихором налетів Гошка.
— Приніс марки?— запитав він, побачив по Сашковому обличчю, що той нічого не приніс, і закричав: — Не приніс? Нещасний хвалько, брехун, брехун! А можливо, в тебе їх навіть нема?
— Ні, є,— збрехав —Сашко.-нчг Просто я забув.
— Подивимося,-— сказав Гошка.— Потерпимо до завтра. А то доведеться тебе звати не просто "дівчиськом", а "дівчиськом-брехунцем".
Після школи Сашко вирішив зайти до Маринки й попросити в неї дві марки. Подумаєш, дві якісь нещасні марки, невже вона не дасть йому їх. Він увійшов у двір і побачив, що ворота гаража відчинені. Сашко спершу зазирнув у гараж. Там він побачив свого знайомого шофера.
— Здрастуйте, дядьку,— сказав Сашко.
— А, здрастуй, малий, якщо не жартуєш.
— Хочете, я вам принесу води?
— То принеси.
Сашко схопив відро й побіг углиб гаража по воду. Приніс воду й сказав:
— А тепер мені треба йти.
— Важлива справа?— запитав шофер.
— Так,— відповів Сашко.— Важлива.
Після розмови з шофером у Сашка настрій поліпшився. Й він побіг до Маринки. Вона була вдома сама. Спочатку довелося погратися з нею в ляльки, потім у пароплави, а потім Сашко попросив у Маринки, щоб вона показала йому колекцію татових марок.
Маринка влізла в татів стіл і дістала великий квадратний альбом у синій палітурці. Кожна сторінка була прикрита в ньому цигарковим папером, а під папером, на сірому цупкому картоні, в кишеньках лежали марки.
— Тільки ти не переплутай їх, бо тато лаятиметься. Він ці марки збирає все життя, з дев'ятирічного віку.
— А в нас у класі один хлопчик, Гошка Сапе-гін,— сказав Сашко,— теж збирає марки. І навіть міняється.
— Як це — міняється?— не зрозуміла Маринка.
— Дуже просто,— сказав Сашко.— Він оддає, наприклад, твоєму татові зайві марки, а твій тато йому свої зайві марки.
— А в мого тата немає зайвих марок,— сказала Маринка.
Сашко подумав, що, мабуть, Маринка не дасть йому дві марки для Гошки, й уявив собі, як Гошка завтра кричатиме на нього на весь клас: "Брехунець, хвалько!"
На кожному аркуші була написана назва країни, але Сашкові важко було прочитати ці назви. Він просто ворушив марки: на них були портрети якихось людей, якісь будинки, дерева, звірі, церкви... їх тут було так багато, і Сашко подумав, що Маринчин тато анітрохи не збідніє, якщо віддасть йому дві марки для цього невситимого, кровожерного Гошки.
— Ну, надивився?— запитала Маринка.
їй хотілося якнайшвидше прибрати альбом у стіл, тому що тато нікому ні в якому разі не дозволяв брати альбом з марками без його дозволу. І Маринка вперше його сама тримала в руках, і зробила це тільки заради Сашка.
— Зараз,— відповів Сашко й скосував на Маринку. Ні, й просити не варто, однаково не дасть.
Він уже хотів був одкласти альбом, але тої миті
* подзвонили в двері, й Маринка побігла відчиняти. А Сашко раптом зробив щось дивне, щось страшенно незвичайне, щось таке, чого не можна робити ні за яких умов: він витяг з марочної кишеньки дві маленькі старенькі марки (ні, він не взяв великі, добрі марки) й швидко поклав їх у кишеню.
При цьому в нього сильно-сильно закалатало серце.
Одразу ж повернулася Маринка. Сашко вже стояв у іншому кінці кімнати. Маринка взяла альбом і сунула назад у стіл. Сашко вирішив їй сказати щось веселе й безтурботне, хотілося йому прикинутися, але раптом у нього зник голос. Він постояв трохи й прохрипів:
— Я піду.
— Посидь іще трохи. Давай пограємося в "доч-ки-матері". Ти будеш мій син, а я варитиму тобі обід.
Але Сашко не став гратися й пішов додому. Вдома він витягнув марки з кишені, розправив їх і поклав у щоденник.
Розділ восьмий
Не можна сказати, що Сашко почувався спокійно. Ні, зовсім не так. По-перше, йому зовсім не хотілося їсти, по-друге, коли він робив уроки, то поставив дві великі ляпки.
Бабуся вже двічі казала йому, щоб він ішов гуляти в двір, але він відмовлявся.
І раптом, коли Сашко так сидів, пролунав дзвінок у Двері. Він за звичкою прислухався, хто прийшов.' І коли він почув голос Маринчиного тата, його опанував дикий страх, він гарячково схопив щоденник і сунув його під тахту. *
— Євдокіє Фролівно,— сказав Маринчин тато,— ви мені заради бога пробачте, але сталася якась дивна подія: зникли мої дві найцінніші марки. Ви розумієте, кожній марці по сто двадцять років. Я за ними ганявся з дитинства.
— Ви вже пробачте мені, але я марки не збираю,— сказала бабуся.
— Пробачте, пробачте, я хвилююсь і говорю незрозуміло. Та, зрештою, річ навіть не в марках, а у факті...
— У якому факті?— запитала бабуся.
— У факті пропажі.
— У факті пропажі?
— Атож. Можливо, він узяв їх з дурного розуму. Ну, знаєте, як діти, несвідомо. Адже він не розуміє, яка то цінність.