І тут, хоч це й парадоксально, на перший погляд, прислужився їй львівський сценічний досвід. У цьому — одна з визначальних рис характеру співачки: труднощі тільки збуджували енергію, гартували бажання досягти мети.
Удвох з Оленою вони вже не могли мешкати у Джемми і найняли кімнату з маленькою кухонькою по вулиці Санта-Пауло в будинку під номером 19. Це було зовсім недалеко від центру й од Фаусти Креспі. Вчителька високо шанувала ученицю. В неї завжди було і тепле слово, і час для Соломії — Меи, і серед її гостей вона була чи не най-бажанішою. На цих вечорах розмови переважно точилися навколо музики. Часто виникали імпровізовані концерти, на них співала Соломія свої рідні пісні, які вона так любила. І тоді з усіх боків сипалися до неї запитання про батьківщину, сповнені доброзичливості і поваги.
Вона поклала собі за обов'язок бачити якомога більше виступів різних співаків в одних і тих же операх. Це, на її думку, виробляло смак і знання справи, формувало власну думку про роль і про можливості її виконання.
Тоді ж вона серйозно взялася за вивчення іноземних мов. Та міланська осінь започаткувала її майбутнє знання сімох європейських мов.
Вечорами, коли денні клопоти залишалися за порогом, вони з Оленкою згадували дім, село, знайомих. І тоді над їхніми ліжками раптом зривався солодкий до щему повів, то був запах поля, яблуневого квіту. Оленчині розповіді зворушували Соломію, вона всміхалася, вона прагнула додому, але повернення треба було заслужити, і пригадувалися нехай маленькі, але перемоги. Пригадувалося розгублене, заплакане обличчя Марії Цибульської, її подруги з села, яку вона запросила на спектакль "Гальки".
— Чи ти, Оленко, підказала Марії попроситися в театр?
— Зовсім ні, вона сама грала в сільських виставах і, безперечно...
— Відчуваю,— перебила її, жартуючи, Соломія,— що доклала ти руку.
Оленка засміялась, але не зізнавалася, бо й справді, коли Соломія запропонувала Марії купити їй спідницю і жакет, та, глянувши на Оленку, відмовилася.
— До театру хочу...— запашівшися, прошепотіла Марія.
Через п'ятдесят років по тому вона ще згадувала про ту виставу і не могла забути враження від гри Соломії Крушельницької. "Гра Соломії все мені перед очима стоїть, я все чую її спів. То була якась така сила, що все поривала і несла з собою десь аж під саме небо! Де я там пам'ятала, що я в театрі! Я тішилася разом із Галькою, коли вона була щаслива. Як той соловей співає у теплий літній ранок по дощі, так співала Крушельницька — Галька пісню про свого Яська. Але серце розривалося, коли співала бідна гуцулка, як її зрадили, зневажили.
На тому вечорі я побачила, яку силу, яку красу може мати голос людини. На тому вечорі я побачила нову Кру-шельницьку, якої до того часу не знала. Вона робила чудо з людьми у залі: то вони раділи, то плакали, як діти. Коли її голос стихав, у театрі, здавалося, люди переставали дихати. Потім нараз страшенно плескали, викрикували "біс", "браво". Як опускалася завіса, артистку викликали без кінця і міри. Вона виходила і кланялася, така проста в тому кожушку, в личаках, бідна дівчина, а така володарка!"
Коли пізно увечері вони верталися додому в кареті, засипаній квітами, Соломія спитала Марію:
— Чи сподобалася тобі вистава, Мариню?
Дівчина нічого не відповіла, тільки заплакала. Соломія пригорнула її до себе і розповіла, як під час вистави в неї корона впала з голови... Вони посміялися. На другий день
Соломія зробила подрузі подарунок — матерію на спідницю і каптан...
Ніч стелилася над Міланом, уже спала Оленка, сонно сюрчав цвіркун, а Соломія все пригадувала друзів, ворогів, суперниць... Як добре, що Павлик, як раніш, пише їй, присилає книжки. Зараз мало є співачок, які б намагалися отримати ще якусь освіту, крім музичної. Колись вона хотіла довести справедливість і необхідність загальних студій своїй подрузі Яніні Королевич, але та чомусь вирішила, що Соломія не щира, а шукає можливості лише вирізнитися серед усіх. Мовляв, хизується тільки і ненатуральна в поводженні...
А от Франко сказав їй, що через те і ставиться до співачок скептично й холодно, бо вони, крім свого голосу і "браво", знати нічого не хочуть. І це прикро його вражало. На його думку, лише мистецтво, пов'язане з кровними інтересами свого народу, заслуговує на пошану.
"Пов'язане з кровними інтересами"... як то може бути. Ось вона... співає в опері... а звісно, в оперу не ходить простий народ... як же зв'язати? Української опери в Галичині не існує взагалі. От якби вона була багата! То інша справа, вона могла б, наприклад, давати гроші на видання газет, книг.
— Так! — сказала вона собі.— Це могло б вважатися за слушне.— І пригадала останній свій візит до Франка.
Розмови точилися навколо мистецтва і Соломіїної долі в ньому. Пізніше йшлося про "штуку для штуки"*, яка для Франка не існувала. Він визнавав мистецтво тільки на службі суспільству, і Соломія жартувала, що мистецтво так гарно служило світові, що йому видалося — воно гарніше від людей і схотіло служити само собі. Франкові сподобався Соломіїн жарт, він пом'якшав і довго розповідав про своє життя і долю, яка зробила з нього каменяра, що торував дорогу іншим. Йому було тільки сорок років, а він часом відчував себе досить стомленим, бо вже двадцять два роки працював на літературній і політичній ниві. То важкий шлях. І ким він тільки не був. Белетристом, істориком, етнографом, критиком, економістом і гумористом... І хіба тільки задля кусня хліба, який добував у поті чола?
* Мистецтво для мистецтва.
А потім вони сиділи за столом, пили чай, жартували і сміялися, висловлювали сподівання на посмертну славу свою, хоча врешті-решт були такими життєлюбами, що не відмовилися б од неї й зараз. Франко все більше розумів надлюдську вдачу цієї високої красуні з розумними очима і вольовим, класично правильним обличчям. Вони про-никлися симпатією одне до одного, бо мали спільну і найхарактернішу для обох рису — устремління в майбутнє... Коли Франкова сіла до фортепіано, а Соломія заспівала, він подумки виводив за нею мелодію і радів, що з'явилася оця чарівниця.
Тепер в Італії Соломію хвилював той візит. Здавався таким багатозначним, зобов'язуючим...