— Ігій на тебе, та пани би зараз прігнали, тут хлоп смердзі та й маршір!
Не знали бідні менші браття, що над ними плакало панство.
— От здав би си дощ, бо земля аж порозпукаласи.
— Земля, як оцей камінь, тверда. Як нас бог не потішить, то й торби шиймо.
Та й замовкли, та й заснули на камінях".
І в іншому листі про це ж до Кобилянської додає: "Я не міг Крушельницькій показати менших братів, бо вона мусила слухати похвали для себе, мусила, та й годі!"
Того вечора Стефаник уже не повернувся. На другий день Соломія вирішила піти до нього сама і відверто поговорити. Мусила на щось рішитися... Вчорашнє піднесення ще жалібно тліло, віддаючися пекучим болем. Душа її повнилася гіркотними словами. Сама не відала чому.
Що за прокляття тяжіє над нею! Чому за те, що кожна пересічна жінка має задарма, вона мусить заплатити найвищу ціну. їй лише хотілося кохати і бути коханою... Все її життя — суцільна праця і зречення, невже вона не варта відданого серця або простого чулого ставлення до себе? Хіба вона грається? Вона кохає і не приховує цього. Він знає, він добре знає, що кожну вільну хвилину вона виглядає на нього! Господи, чому ти дав чоловікам усе: і силу, і волю, і мужність — обділив їх тільки одним... Ти не дав їм мудрості.
Але чим більше Соломія думала і нервувала, тим чіткішими і впевненішими були її рухи. Одягалася, щоб йти до нього. Мучилась і тому мусила йти. їй привиділася раптом його рука... Сильна чоловіча рука з довгими пальцями... Потім її біла, наче вирізьблена, на його темнуватій.
Соломія вирішила: йде, і хай буде те, що повинно статися. Вона скаже: "Послухай, подивися на мене, я така самотня... Я не смію втішатися без любові... не кидай мене... я, напевне, цього не витримаю. Мені вже не двадцять років... Я не можу чекати, коли ти прийдеш або прийде інше кохання! Я маю тільки сьогоднішній день..."
Хто б міг здогадатися, куди і чому йшла оця висока, гордовита пані. Убрана в темно-блакитну сукню зі сріблястим мереживом на грудях, у маленькому капелюшку з китайської соломки на пишній зачісці.
Вона йшла неквапом, часом опираючись на парасолю, розглядаючи бруківку під ногами.
Але ось скінчилася алея і почалася вулиця... Його вулиця.
Там, у її кінці, відкривався вид на широке поле і стояв дім, де зупинився Стефаник. Якийсь старий дідуган встановлював під ворітьми ослінчик, мабуть хотів погрітися на сонці. Соломія стишила ходу. Рухи старого — такі вправні, зосереджені і обережні, що Соломія задивилася. Це настільки відрізнялося від молодечого: спробувати — помилитися — вгадати! Настільки було вже відібраним, випробуваним і оптимальним, що вражало точністю і гармонійністю. Так, це вже спосіб існування, мистецтво жити!.. І найфатальнішою здавалася неможливість досягти цього ніяким прискореним розвитком, ніяким особливо гострим і винахідливим розумом... Наче яблукові, якому вигідна погода може прискорити достигання, але ніколи не наповнить його теплим, цілющим соком зрілості до пори...
На хвилину забувши усі свої переживання, Соломія ще раз глянула на старого. Побачила схудлу, згорблену постать, погляд, утоплений вдалеч, темно-воскове обличчя із загостреним, як у неживих, носом... і здригнулася від жаху. На коломийській чистій вулиці, на білому ослоні, спершися на товсту палицю у звичайній дідівській позі сидів мрець, і очі його, задивлені у простір зеленого поля, не відбивали вже нічого, окрім байдужості.
Серце Соломії наче захололо від цього видіння, що остудило кров, організувало мозок, і майже спокійним кроком вона пройшла повз будинок у бік поля. А було воно того дня таким ніжним і спокійним, вічний шепіт збіжжя був такий самодостатній і заспокоюючий... Повними грудьми Соломія вдихнула свіже повітря і відчула, як їй хочеться розтанути в цій ніжній зелені, блакитних далях... Розтанути! Щоб стати частинкою цієї краси й залишитися тут назавжди.
Розділ II
ПЕТЕРБУРЗЬКІ ГАСТРОЛІ. За кілька років праці на сцені Варшавського театру Соломія Крушельницька не тільки ствердилася як самобутня артистична сила, але й зробила певний вплив на культурне життя варшав'ян. її поява на польській сцені викликала пожвавлення у всіх його духовних сферах, як про те свідчить у тижневих хроніках видатний польський письменник Болеслав Прус: "Крушельницька,— писав він,— відкрила нам усе суспільне життя, нашу темноту, нужду та бездіяльність. Будьщо-будь електроліт не наробив у Варшаві стільки галасу, як панна Крушельницька в ролі Графині".
Численні варшавські газети того часу сповіщали, що квитки на вистави за участю Соломії Крушельницької заздалегідь продані. Стефанія Подгорська-Окулува згадує: "То був період великого успіху Варшавської опери, головне, завдяки двом першорядним співачкам, Крушельницькій і Королевич. Своїми голосами і поставами вони доповнювали одна одну. Крушельницька — худорлява... з овальними рисами обличчя, полум'яними очима і зубами як перлини, обдарована драматичним сопрано з металевим звучанням, була ідеальною Галькою і Графинею. Кожний оперний спектакль був на той час великим тріумфом обох співачок, хоча Крушельницька завдяки своїй надзвичайній красі і драматичній грі завжди збирала щедріший урожай оплесків і квітів".
Варшавська опера допомогла набути справжнього сценічного досвіду, а різноманітний репертуар і висока вимогливість дирекції театру зробили можливим для неї розкрити свій талант. Соломія Крушельницька на все життя зберегла спомин про тих, хто допомагав їй у ті роки, і завжди плекала в душі вдячність до вимогливої, але щирої варшавської публіки. Вона набула тут багато друзів.
Та перебування Соломії у Варшаві мало й свої нелегкі, складні аспекти. її талант і працездатність, що так допомагали і вирізняли її на сцені, іноді ставали (а як на ті часи, то, певно, неминуче) для неї чималими прикрощами. Вона височіла над рештою, настільки її обдаровання вирізняло її серед інших. Те, що вона всією душею прагнула взаєморозуміння, часто не міняло справи для тих, хто бажав чимось зашкодити їй. Щоправда, вона вже мала досвід і навчилася захищатися мовчанням, але пошуки рівного собі партнера на сцені часом робили її підступною в очах деяких колег.