Заповнені майже виключно чоловіками, кав'ярні нагадували вулики. Щоправда, за часів "Молодої Польщі" де-не-де почали з'являтися ще небагаточисленні вітчизняні емансипантки або студентки, для яких щойно відкрився лікарський відділ при університеті.
Найчастіше Соломія з Стефаником, доволі наблукавшись по старих краківських вулицях і завулках, заглядали до "Павича". Там огортала їх атмосфера якогось фантастичного життя, навколо були столики, густо обсипані головами, звідусіль неслися імена... імена... імена... Ібсен, Метерлінк, Рембо, Достоєвський, Толстой, д'Аннунціо... А там, у глибині, Пшибишевський в тільки йому відомий спосіб грав Шопена. Виспянський, як завжди, поважний і спокійний, малював портрет Дагни.
За столиком, до якого підсіли Стефаник і Соломія, були Труш і хтось із його товаришів.
— Остання новина! Павліковський поставив п'єсу За-польської!
— І що ж! Вона йде з великим успіхом. З-за сусіднього столика озвалися:
— Це, проше пана, називається успіх! Мало того, що Павліковський тягне на сцену пролетаріат, то ще й оцей...
— Але ж, хай пан дасть спокій тим людям,— обірвав його візаві.
Труш вловив зацікавлений погляд Соломії.
— Всі ці докори вже були висловлені на шпальтах газети "Голос народу".
— А що директор?— запитала Соломія. Вона щиро поважала Тадеуша Павліковського.
— Директор, як завжди, в своїй спокійній манері відбиває всі напади, але авторка...
— Так,— долинуло знову від сусіднього столика,— авторка — пані занадто нервова...
— І з великим почуттям гумору,— додав Труш.— У ложі, що належала газеті, вона порозкладала на кріслах собачі намордники...
Столики вибухнули сміхом.
— А що директор?— захлинаючись, знову перепитала Соломія.
— Зчинився такий гамір, що директор змушений був піти на крайній вчинок...— Труш зробив паузу, і всі навколо перестали сміятися.— Він забрав у газети перепустку в театр.
Сміх вибухнув з новою силою. Дагни повернула свою золоту голівку в бік столика, за яким сиділа Соломія.
— Яка вона незвичайна, прекрасна,— стиха мовила до Стефаника Соломія.
— Вона має досить поклонників і серед чоловіків,— якось ревниво озвався той, а по паузі запитав:— А що, панно співачко, смакують вам Пшибишевські?
— Аж дивно, як вони вам розсмакували, пане Стефани-ку? Однак смакош ви порядний на диво. Мені Дагни жаль. Як вона витримує того еротика-невротика! Я б на її місці в покоївки пішла, а не жила б отак.
— В тому і сенс панського життя. Пропадати, а в покоївки... ні, і до роботи ніколи, ніде...
— А той її чоловік? Жінка і діти голодують, а воно п'є...
— Чоловік він сердечний, але дорешти запитий. Я боявся, аби на мене якогось впливу не мав. І була битва, а по тій битві він спитав, чи може мене в коліно поцілувати, бо йому здавалося б, що землю цілує. Неприємно було. У нього я пізнав* багато пройдох світових літературних.
Стефаник розповідав їй, що Пшибишевський приходить до нього майже щодня і що то зовсім пропащий чоловік. Говорить часом про майбутнє: про те, що має три морги батькової землі і що тільки про цю землю думає тепер. Або раптом загадує собі подорож до Парижа, де буде ходити в шинки найгіршого кшталту: "Я маю ім'я, тому публіки зберу силу. Збанкрутував дощенту, Василю!.. Писати не можу, а пити хочу величезні жбани — не пропорція".
Розповідає він мені, і я розумію, а пише... не знаю... може, воно кому й зрозуміліше... От я вам зараз процитую абзац із його книжки "Де профундус". Там у нього героїня виголошує своє кредо... Отже, слухайте: "Ненавиджу, зневажаю розсудок. Не маю розуму. Не знаю, що роблю, що говорю. Маю безконечну відразу до здорового глузду тих усіх людей навколо. Господи! Який вони всі мають страх перед стражданням... Як вони прагнуть щастя, того дурного щастя! Біль для них страшніший, ніж морова язва. Ха, ха, ха... Ті бідні жінки міщанські, міщанські панни на виданні — вони прагнуть тільки щастя. Всі так? Але ми — ні, ні, ні!"
Помовчали. За хвилину Соломія якось жалібно:
— Мені чомусь Дагни жаль, така вона безвільна, безкрила.
Стефаник розсердився.
— Дарма вам її жаль. Якщо маєте бажання, я покажу вам сьогодні, кого жаліти потрібно, заради кого працювати треба.
І вони пішли. І прийшли на краківський залізничний вокзал. Вони ходили з однієї зали до іншої, а там — усе забито емігрантами, що їдуть за океан з Галичини. Здивовано позирали на них мужики і поліція. Що роблять тут серед сотень брудних тіл оті двоє — хлопець і дівчина.
А він показував, розповідав:
— Я щовечора тут буваю. Йду, аби їх здибати. Страшно мені за них і серед них, такі вони прибиті, віддані на всію підлість людську Старого і Нового Світу...
Мене палить, аж спалює такий вид на двірці краківськім... В почекальні брудній у кутку під залізною печею сидить молодиця, жовта як віск. Робить враження людини на мак стертої, на винне яблуко стовченої. На колінах дитина бурякової барви, в грубій сорочці батьковій. Уродила десь в почекальні, а тепер пістує в почекальні. Се емігрантка.
Еміграція! Я бачив і ще бачу тут, на двірці, тоту еміграцію. Гонить їх голод з дому за світові води, а опікунове ще втікати не дають. Ще кісток їх треба, аби змолоти і перевести меліорацію ланів, аби побудувати з них костьоли, аби поставити ними піраміди побіди... Та же еміграція свідчить о такій безграничній темноті народу, о такій малій силі нації, о такій підлій інтелігенції — що луснути можна із лютості. А де ж з'їзди нотаблів, а де ж могутні Олесницькі, Окуневські і інші "розважні" і "поважні"?! А ті поважні і розважні телята закладають задаткові товариства, аби давати гроші на позику попам, патентованим патріотам, святкують поминки Шевченка — а спромогтися на товариство еміграційне не можуть. Та хто скаже меценатові, що жінки родять дітей під клоаками залізниці, що на лавках третього класу вони, жовті як віск, зелені як трава, здихають, як мухи, що мужики плачуть та й кажуть, що не русини ми вже, а цигани. Море сліз, пекло ціле муки!.. Доле людська, яка ти гірка і нескінченно зла!
— Навіщо ви завжди згадуєте Окуневського?— прошепотіла Соломія. Але Стефаник, здається, не звернув уваги, можливо, він і не знав про їхні стосунки.