А Краків носив на устах ім'я Соломії Крушельницької.
Соломія не давала собі з тим клопоту, поводилася, як і досі. Вона зробилася модною, "на неї спеціально ходили, а хто не любив оперу, мусив йти, бо там співала "незрівнянна Сальомея". За квитками були справжні битви, а черги були такі, що, здавалося, розвалять театр. її квартиру перетворили на справжній квітник.
В убиральню співачки сунули найвищі і найвидатніші особи. Вони хотіли віддати їй шану і зазнайомитися. Вона могла б собі сказати, що добилася того, чого хотіла: слави, визнання своєї праці, але... з нетерпінням чекала кінця сезону.
...Після спектаклю, як завжди тепер, на неї під театром чекає натовп шанувальників. Соломія знає про це, відчуває задоволення, а виходити не хоче. Втомлена, та й треба дати можливість охолонути горлові і хоч трохи відпочити. З на-піввідчиненого вікна до неї долинають збуджені голоси, чути українське:
— Оце голос.
— Аби не була артисткою, і голосу б не почули! Соломія всміхається, ох, люди, люди, якби ви знали.
А знадвору знову:
— І красуня до того писана!
— Глупство... мувілі же, бардзо бжидка! Видає сє же єст русинкон!*
— Ма слічни глос!**
Соломія зачиняє вікно, вмощується у кріслі і починає пригадувати весь минулий спектакль. Пам'ять відтворює музикальне супроводження, і Соломія заплющує очі.
* Дурниці... казали, що дуже погана! Здається, що вона русинка. **" Має прекрасний голос.
В найаристократичнішому краківському ресторані по закінченні спектаклю зібралася невеличка компанія молодих людей. Серед них граф Бадені. Стрункий, вродливий молодик. Його можна було б назвати зухвалим, якби не прекрасна вишколеність, яка відчувається в кожному його жесті. Молодики трохи підпили, але розмова точиться тихо і коректно. Син місцевого банкіра пан Куснік затис фужер із шампанським обома руками і ділиться з товариством чимось інтимним, бо коли підходить кельнер, умовкає.
— Може, паньство щось потребує?
— Пізніше, все, як завжди,— кидає Бадені. Кельнер відходить, Куснік, солодко замруживши очі,
шепоче:
— Але ж богиня!
— Тільки мужицька! — охолоджує хтось із компанії. Куснік розплющує очі і ставить фужер на стіл.
— Вибачаюсь, але це вже блеф! Бадені поблажливо всміхається.
— Хочете, я вам привезу її на вечерю?! Товариство тверезіє, захоплено дивиться на Бадені.
Тільки Куснік не вгаває.
— А може, я хочу з нею одружитися, хто мені заборонить? — розмірковує він далі.
— Тільки,— кидає, встаючи, Бадені,— зачекай, не одружуйсь, поки не привезу її сюди.
Сміються весело, не сумніваючись в успіхові графа Бадені. Той привезе, той не звик, щоб йому відмовляли. Це не син якогось там банкіра або багача. Це син намісника австрійського.
А натовп під театром не меншає, всі чекають на вихід свого кумира. Двоє, певно студенти, переконують один одного, що недаремно обрали такий предмет для поклоніння.
— Що то шляхетський рід, навіть на сцені видно його переваги...
— Такого багатого роду, а пішла на сцену!
Вони і не помічають, що до їхньої розмови давно прислухається високий хлопець із бистрими чорними очима. Раптом кидає немов до себе:
— Є українка з села.
— Пшепрашам, але пані Сальомея, як усім відомо, полька!
— Так само пшепрашам, але, власне, нє єст!
— Нєможлівє, алє тен глос!
— О! З тим дайте собі спокій, голос у неї загальнолюдський!
Спокійно іронізує хлопець. Зацікавлені розмовою, інші поклонники вже створили навколо них коло. В натовп врізається чепурний панок з українців.
— Про що йдеться, хтось тут знає панну Крушгльниць-ку особисто?
— А в чім справа? — холодно осаджує його хлопець.
— Я кореспондент "Діла".
— А яке вам діло до наших розмов! — сердиться один із студентів.
— Справді, скрізь вони свого носа...
— Ану, катай звідси...
Та раптом усі стихли. До театру підкотила четвірка білих коней, із фіакра вийшов граф Бадені і попрямував усередину.
Соломія дочекалася сестри, і вони, вже одягнуті, прощаються з тенором. Спектакль удався, і всі таки добре потомилися, але ніхто не може відмовити собі в приємності ще раз пригадати пережите. Тенор, сміючись, розповідає, як перед виходом на сцену в першім акті він, щоб стримати тремтіння, ходив, потираючи руки. Молода артистка, що співала Ортруду, розцінивши його позу за верх самовпевненості, залилася сльозами. Тремтячим голосом вона ледь чутно проспівала одну чи дві ноти і сказала: "Ви чуєте, ось усе, на що я сьогодні здатна! Хіба я можу виходити на сцену?".
— Панно Сальомея, панно Сальомея,— почули всі схвильований, засапаний голос управителя театру. Соломія насторожилася. Якщо сам управитель так біжить в убиральну співачки, щось таки мусило скоїтися серйозне.
— Панно Сальомея,— важко дихаючи, управитель зупинився біля них.— Ходімте звідси скоріше,— сказав він, звертаючись до Олени і тенора.— Панно Сальомея! До вас іде граф Бадені.
— А мені здалося, що ви зустріли живого Христа,— каже Соломія.— Так можна завалити собі серце... і мені так само.
Але граф Бадені вже з'явився в кінці довгого коридора.
— Виглядає він досить пристойно,— зауважує Соломія, а управитель благально приклав руку до серця і болісно скривився.
Уся група вмент зникла в якійсь кімнаті. Соломія опинилася віч-на-віч із графом.
— Я Бадені! — відрекомендувався граф.
— Дуже мені мило,— одказала Соломія і замовкла. Граф так само мовчки дивився на неї. За його правилами співачка мусила дякувати за візит. Та Соломія уміла витримувати паузи так, що той, для кого вони призначалися, швиденько відчував дистанцію. А потім Соломія запитала:
— А де пан Бадені вчиться?
Граф мав великий досвід, щоб не зрозуміти, що ота гра, яку пропонує йому оця... таки по-справжньому прекрасна жінка, нічого втішного йому не обіцяє. Ледь холоднувата зелень очей робила її менш доступною, але ще більш бажаною. Він знав багато прекрасних жінок. А легкі брови на цьому живому мармурі і уста! Він ніколи не бачив так дивно окреслених уст! Вона щось запитала. Ага, де він вчиться?
— Я вчуся у шевця, панно Сальомея! — прийняв він виклик.
— О-о-о! Це дуже похвально! Пан не байдикує! Похвально! Може, мені з часом доведеться щось пошити у пана!
— Прошу, особливо на весілля, панно Сальомея, якщо панні вдасться заручитися.