— Тепер поспівайте, бабунцю!
Паляничка не довго комизилась.
— А що ж, можна і поспівати! Ти, мабуть, знаєш, що пісня — то казчина сестра. Все на цьому світі гине, все пропадає, навіть могили наші не вічні, бо в землю западають і не видно їх на землі, а пісня залишається, пісня живе з нами і після нас!
І вона починала співати. Не дуже гарним був її голос, але так щемно проймав він дівча.
Амвросій Крушельницький мав пасіку в кільканадцять пнів, і клопотався біля неї з великим задоволенням. Вона стояла в глибині саду серед яблунь, вишень, сливок, а часом серед кущів порічок та аґрусу так, що годі було й відшукати. До помочі Крушельницькому був старий пасічник Микита. Високий, років під шістдесят, ходив він завжди у білій одежі, казав: "Бджоли не люблять бруду",— підперезаний широким ременем, до якого був підвішений ніж, кресало і протичка. Любили вони з Кру-шельницьким поратися біля тих бджіл і вести спокійну бесіду.
— А що, Микито, чи позакладав ти в цьому році нові рої?
— Та де там позакладав! Повигибали мені з мору... І що то за бджолина пошесть?
Чистять вулики, оглядають, знімають дашок. А потім знов:
— Дядьки питалися, чи віддасте ви цим роком поле своє на спілку?
— Віддавав і віддаватиму!
— Кажуть, що дуже сердиті на вас сусідні попи, що мають вам заборонити се!
— Хто мені має заборонити?— Від гніву Крушельницький кидає роботу.— Це моя справа, як хазяйнувати на своїй землі!
— Та ще, кажуть, гудять вас вони за те, що приїздив до вас той безбожник Франко...
У садок входить Теодора Крушельницька.
— Що це ти, Амвросію,— починає ще стиха,— возишся на цій пасіці що божий день? Хіба Микита сам не впорається?
Чоловіки мовчать.
— А чи ви, Микито, не чуєте, що до вас звертаються?
— Але ж чую, хіба мені позакладало, що не маю чути?
— То невже і самі не дасте ради тій пасіці?
— Та чом не дати — звісно, дам!
— А ти, Амвросію, пішов би до тих молотників та глянув би, чим то ся вони займають. Бо порозкрадають тобі хліб...
— Та йду вже, іду,— всміхається Крушельницький.
— Та глянь на тих будівників, бо не скінчать будувати хлів до перших снігів...
Теодора ще хвильку постояла, потім, угледівши, що Амвросій і справді почав збиратися, звертає до хати.
— Ну, прощавай, Микито!— говорить Крушельницький.
— А йдіть здоровенькі,— лукаво дивиться на нього Микита: він добре знає, що буде далі.
А далі буде от що. Тихенько, як тінь, Крушельницький пробереться до стайні, запряже білі коні в бричку і гайда на гостинець, котрий веде до Тернополя...
Женці на полі важко розгинають спини, прикладають долоні до очей, дивляться йому вслід.
— О, вже знов утік Крушельницький від своєї господині.
— Бо є писката! Усі жінки такі!
— Він на співку поїхав. Вельми співати любить.
— Так-то воно так, але співами не наїсися!
— Білий піп з Білої на білих конях,— жартує хтось.
Знов згинаються їм спини, знов беруться до роботи.
Біля плоту в садку четверо обірваних, замурзаних діток. Над ними старший Влодко. Солошка зриває яблука і передає дітям. Потім робить знак Влодку, щоб чекав на неї біля річки. Сама біжить на кухню, набирає у фартушок пиріжків. Щоб не бачила матір, бо то непорядок — брати самій, вискакує на обійстя і попід хлівом біжить на леваду, а там уздовж річки до скошеного в цю пору лугу, де на неї чекає Влодко з цілим виводком маленьких сестер і братиків.
Перевівши дух, Солошка поважно роздає гостинці дітям.
Хлопець допомагає ділити, а сам не бере.
— Влодку, чи тобі не смакують наші пиріжки?
— Смакують... але то для менших!..
— Ти так само можеш узяти собі...
— Можу, але не хочу! Давай читати!
Солошка в очах Влодка має надзвичайну вагу. Оте чародійство, яке вона творить на очах, оте її читання вражає і надає його подрузі виключної ціни.
— Сьогодні ми розпочнемо читати "Кобзаря". Його написав Шевченко. І за це його любить увесь народ, зрозумів?
— Я його так само любитиму.
— Авжеж!— поважно мовить Солошка і починає читати.
Менші порозлазилися густою травою по лугу, а котресь заснуло тут, біля двох натхненних читачів. А цим двом серця стукали в грудях, очі застив туман від незрозумілих часом, але таких близьких слів.
"Брате-ляше!"— вичитує Солошка і дивиться на Влод-ка. Бо Влодко поляк, але зовсім не такий, як пан Остро-жинський, на якого так тяжко працює батько Влодка. Солошка вже добре розуміється на тих стосунках. Влодко їй брат... "Брате-ляше!"
Над їхніми голівками пливе легка прозора хмаринка, пливе собі небом, наче під парусами, напливає на сонце, і воно вибухає з-під неї золотим дощем. Цей дощ кропить зелені крони дерев, мерехтить золотом на траві. Чистим сріблом сиплеться на розкішні поля, на згорблених женців.
І раптом все збилося, перемішалося, перевернулося. Той світ, у якому вони жили, який знали, розбився на тисячі скалок.
— Ді-і-і-ти, ді-і-і-ти,— почулося здалека, як стогін. Чи то їм видалося? Може, вітер, пролітаючи, так тривожно заволав в очереті?
Прислухалися... Наче все стихло. Тільки тепер вони помітили, що сонце вже ялинковою іграшкою висить над самим ланом, от-от упаде на небокрай.
— Треба вертати додому,— піднялася Солошка.
— Гайда,— й собі скочив Влодко. Аж раптом — знов:
— Ді-і-і-ти, ді-і-іточки!
У траві прокинулася малеча. Побачили нажахані, перестрашені обличчя старших і собі покривилися.
— Не плач, Ясю, на тобі пиріжечок,— знайшлася Солошка. Дитина взяла і заспокоїлася.
— Збирай дітей, Влодку, бо час!
І тут із трави, ще не кошеної, наче випурхнув величезний білий птах. Просто на них бігла перестраха всього села — божевільна Гандзюня...
Дітей здмухнуло, наче пух. Бігли так, що серця товклися їм у грудях, як крем'яхи. Зупинилися на городній межі, попадали на м'яку, теплу землю...
І на все життя закарбується в душі Солошки висока струнка дівчина з розпатланими косами, з блідим, наче місячним обличчям, довгий пружок запеченої крові через усю щоку,— у хвилястій білій сорочці. Дівчина, що випурхнула з трави, як скалічений птах, із своїм дивним, пташино високим криком: "Ді-і-ти, ді-і-іточки!" І м'яка, тепла земля, що першою торкнулася зраненого серця, яке і час не згоїть... Видіння горя людського, чим станеш ти для Соломії?