.Соломія гірко кається. Не в словах, ні... не в листах — о ні! Вчинками. Вона наполегливо запрошує його на спектаклі. Заохочує його успіхами на сцені. Вона співає як богиня, коли він сидить у залі. Павлик капітулює: "Для мене воздух моральний тільки одвертість і ясність та чесність відносин. Іду бити Вам брава".
Тоді ж Соломія часто зустрічається з Франком. їхня перша недоладна зустріч була забута, і Франко, так само як і Павлик, відчув у Соломії ту особу, якій варто приділити і часу, і знань.
Він багато розповідає їй про початок молодого соціалістичного руху в Галичині, про революційний рух у Росії, на який він має великі надії, а майбутнє України бачить тільки в єднанні з вільним російським народом. Він навчає її розбиратися у складних політичних питаннях, відрізняти народ від його панівної верхівки, поетів трудящих від буржуазних солодкоголосих сирен. Розповідає про своїх польських друзів, про співробітництво у польській пресі. Остерігає проти озлоблення і втрати віри, коли Соломія жаліється на погане ставлення до неї в театрі через те, що вона українка.
Франко, який на той час уже почав розчаровуватися в рухові радикалів, часом жалівся їй, що по смерті Маркса і Енгельса соціальній демократії бракує відповідних могутніх мислителів.
Соломія обережно закидала, що Павлик давав їй читати Каутського — тлумачення марксизму. Франко починав сердитися:
— Каутський! Це плоский доктринер! Йому, крім легкості пера і пихатості, властивої усім доктринерам, бракує всього, що мусить мати людина, яка торує дорогу трудящому людові.
— А посол Латинський, соціаліст? — питалася Соломія так, аби виказати свою обізнаність.
— Такий соціаліст, який нічого спільного з марксизмом не має. Ох, якби то в Росії... Нам відомо, що там уже організовані марксистські гуртки, робітничий рух буде міцніти...
— Я про це дещо знаю,— щиро раділа Соломія,— я про це читала в журналі "Житє і слово". Мені Павлик присилав...— і замовкла.
Франко засміявся:
— Не люблю я співаків, нічого вони, крім голосу, не знають і не мають охоти знати... по правді, я до них ставлюся вельми скептично...
— І то правда,— підтвердила Соломія,— марний народ! — Вони засміялись обоє...
Коли восени Соломія повернулася до Італії, Павлик сповіщав їй: "Після Вашого від'їзду про Вас питали деякі люди, і найперше Франко, котрий зовсім перемінив про Вас свою первісну думку — чому я дуже радий. Тепер Ви в нього "дама, приятная во всех отношениях".
Частина п'ята
АВАНТІ...*
Таланти — це така річ, яку треба ловити зразу ж, в леті, і не пропускати повз себе. Занадто важлива вже це спецстаття.
В. В. Стасов
Розділ І
У ПРАЦІ СЕРЕД ЛЮДЕЙ. Отже, п'ятимісячний контракт з Львівською оперою продовжувався, і продовжувалося життя, переповнене нервовим напруженням і працею. Працею наполегливою, запеклою, можливо, дещо фанатичною... Вправи і репетиції, репетиції і вправи, заучування і переучування текстів, підготовка і пошиття костюмів. Все це забирало стільки сил, що не залишалося і краплини для роздумів над власною долею і життям. А справи Соломії були кепські. Вона знемагала без засобів до існування, обтяжена родинними боргами — грошовими, моральними, сестриними проблемами, хворим братом, яким мала опікуватися. І до того ж мало, що мусить на себе заробляти, повинна ще спершу відстояти своє право на заробіток. Не раз і не два брали її сумніви.
* Вперед... (Італ )
Звичайно, вже були приклади Жорж Занд, Софії Ковалевської, Лесі Українки, Ліліан Войнич... Та чи багато на світі таких жінок? І чи не є їхня доля свідченням особливого, небуденного! Леся Українка, наприклад... Талант виключний... І хто знає, якою ціною їй все далося? А зовсім недавно трапився скандал з Габрієлою Запольською. Вона змушена була звернутися до суду честі у відповідь на образу, якої завдала їй одна публікація в газеті. За-польська була жінкою вольовою, певною своєї суспільної вартості і хіба вона бажала чогось незвичайного? Ні! Чи трапилося з нею щось виняткове? Зовсім ні! Звичайне... Доки Запольська друкувалася лише в газетах, критика взагалі обходила її глухою мовчанкою, але як тільки її твори з'явилися окремою книжкою, критики не витримали. Бо книжка — то вже історія, вона потрапляє до бібліотек і живе не десять, а можливо, і не сотню літ. Своїм змістом вона вже впливатиме на людей; як тут критикам не відчувати себе ображеними — жінка буде формувати майбутнє... І от на шпальтах газети, яку тоді видавав буржуазний публіцист і драматург Олександр Свентоховський, з'являється стаття Яна Поплавського "Прапор з спідниці". Забувши про звичайну людську тактовність, автор цієї статті потоптався по "Акварелях" Запольської, назвавши їх "винятковою ницістю". Запольська намагалась врятуватися — подала в суд честі...
Хіба в тій жорстокій боротьбі, яку нав'язало буржуазне суспільство жінці, може витримати натура слабка і неціле-спрямована? "Не маю нікого на світі. Я сама, бо родина мене не хоче знати, з чоловіком я розійшлася, дитина мені вмерла. Подумай тільки: з розумною головою, з серцем гарячим, з небуденною красою — сама, сама, без цілі в житті, без серця, до якого я могла би притулитися хоч на одну хвилину, без опіки, без підтримки... А навколо мене підлий світ нікчемний, ті "наші", які жінку, що йде сама через світ, хотіли б отруїти, обкидати її болотом, зневажити, зганьбити, а потім закидати камінням... Процес із Свентоховським зламав мене і зігнув. Перш за все я жінка, і шарпанина мого імені по судах болить мені досі й переймає встидом... Пан Залевський з приводу ображеної власної чоловічої любові, для якої жінка не схотіла себе зганьбити, назвав мене "йємостю, яка шастає по сцені і робить при огляданні огидне враження...". Пані знає краще від мене цих нікчемних споживачів тіла і праці жіночої. І нічого не зможе їх роззброїти, все проти мене: мій талант доводить їх до остервеніння, здатність бачити скрите показує їм їх власні помилки і глупоту, моя краса замість того, щоб помагати мені,— шкодить, бажання працювати — смішить. Стоять переді мною суцільним муром і дивляться іронічно, коли то я рухну в провалля".