— Так, сестро, маєш рацію, треба вчитися, і, поза всіляким сумнівом, це мусить бути Італія...
А де ж узяти грошей? Родина обвішана боргами, як кожух реп'яхами... Антін заспокоював: головне — дістати їй на навчання, із сім'єю він дасть раду сам.
Нелегко все це витерпіти, але потрібна неодмінно перемога, бо, на думку Соломії, "не може бути щось кращого на світі, як та робота, котрої слава віки перетриває!".
Біля імпозантного будинку галицького сейму стоїть з десяток фіакрів і походжають два жандарми. Вони знають, у кого слід вдивлятися,— повз усіх інших проходять із кам'яними обличчями. Сивого священика, який звертається до них з якимись запитаннями, вони не помічають взагалі. Священик перепитує:
— Будь ласка, де подають прошения у сейм? Нарешті один змилостивився:
— Прошу пана запитати у служителя сейму. Священик заходить у будинок і питає в служителя:
— Прошу відказати мені, де тут подають прошения?
— Прошу пана, ще раз? Я погано чую!
— Я хотів подати прошения про допомогу, до кого треба звертатися?..
— А-а... Прошу пана, зрозуміло! Треба спочатку йти до секретаря... щоб він спочатку взяв... а вже потім...
— Ну то дякую панові.
Крушельницький іде па другий поверх. Секретар, із гострими, як голки, задертими догори вусами, навіть не підвів голови од паперів, але чемно кинув:
— Прошу сідати.
Крушельницький сів. Панок, так само займаючися паперами, між іншим питався про справи Крушельницького. Той почав здаля:
— Бачте, пане, я маю дочку...— При цих словах панок глянув на прохача. У секретаря були світло-сірі очі і гидливий вираз обличчя.
— ...Я маю дочку, в якої, як кажуть люди, дивний голос і талант... Хотілося б, аби вона поїхала вчитися в Італію...
— Ха-ха-ха! — щиро, від усього серця розсміявся панок.— То ви, пане, приходите до сейму з такими дурницями!
Він устав із-за столу і почав ходити перед Крушельни-цьким.
— Коли б ви мені сказали, що у вас згоріла хата або вмирає родина, а то... Господи святий! Дочці забагнулося до Італії... І ви прийшли просити гроші, правда?
Старий покірно кивнув головою
— От бачте! Я зразу ж зрозумів! — Панок тішився своєю здогадливістю. —А чому то ваша дочка не хоче до своїх, хіба наші польські викладачі гірші? Ви поляк...
— Я русин.
— А-а-а...— протягнув панок, але Крушельницький перебив його:
— Вона вже скінчила консерваторію і співає у Львівській опері...
Та панок уже втратив інтерес, знову заглибився в па пери і хвилиною пізніше буркнув:
— Залиште прошения... відповідь надішлемо письмово
...Йшов гарними, зеленими вулицями Львова старий Крушельницький, і жодної надії на допомогу вже не було. Він ще не вирішив, чи скаже Соломії правду, чи якось заспокоїть дочку, а думка його напружено шукала виходу Тільки позичити. А де, в кого? Марно перебирав подумки прізвища. Та жодного разу на думку не спало лише одне: відмовити Соломії. Він відчував себе більш зобов'язаним їй, ніж богові.
Тим часом Соломія написала листа Джеммі Беллінчіоні, мовляв, вирішила їхати до Італії вчитися, і просила поради. Джемма не тільки досить швидко відповіла, але й висловила кілька конкретних пропозицій. Перш за все запросила Соломію жити до своєї родини в Мілані, по-друге, вона вже домовилася з одним із найкращих педагогів Мілана Фаустою Креспі, до якої без солідної протекції нема навіть надії потрапити.
Коли батько повернувся, вона почувалася щасливою і впевненою, що все вже вирішилося.
— Тату, а якщо допомога буде, то коли її дадуть? Батько завагався.
— Сказали, що одпишуть додому.
— До Білої?
— Ні, сюди, на вулицю Домбровського... Антін, який якраз нагодився, всміхнувся:
— Але ж і настирлива ти, Люню.
— Якби я доброї натури була,— відказала Соломія, то вже й не жила б. Біда та люди мене давно б з'їли!
— Облиш, я пожартував, я перший ладен витерпіти все, аби ти вчилася.
— Мені, Антоне, не до жартів, хіба ти мислиш, що я не віддячу родині, як мені щось вдасться?
— Діти,— сказав старий,— аби здоров'я!
— Певна річ, здоров'я та спокій — найперш. Але щодо спокою... то татунцьо добре знає, що не там щастя, де воно є, а де нам здається.
Старий узяв капелюха, сказавши, що йде до родича, вуйка Дашкевича. Антін і Соломія дивилися йому вслід, і сестра, ніби виправдовуючися, сказала тихо:
— Кожен за своєю бідою не бачить, що робиться в душі іншого.
Старий вуйко Дашкевич таки позичив на своє ім'я гроші в банку, дві тисячі ринських, і Соломія почала збиратися до Італії.
Розділ IV
ОКУНЕВСЬКИЙ. Звідки у цієї бідної сільської дівчини бралося стільки сили? Де були джерела її мужності, що породжувала таку визначеність прагнень? Адже бідність батьків і відчуженість од свого класу не могли бути їй допоміжними. А поєднані з такими рисами її характеру, як незалежність, владність і прихована екзальтація,— з великою точністю заповідали їй безперечний, чисто людський крах долі.
І справді, що могло зупинити її надмірну чутливість у вік, коли любов видається такою самодостатньою, такою великою... Коли бажання материнства, закладене природою, серце недосвідчене — все так легко підштовхує на проторені стежки.
Що могло зупинити цей стрімкий лет метелика на вогонь?.. Тільки віра і розум! Соломія мала і одне, і друге.
Коли Антін після розриву Соломії із Зеноном Гутков-ським жартома запитав, чи не болить у неї через нареченого серце, вона відповіла на жарт вельми серйозно: "Я своє серце лікую головою". І вже в цій фразі є віра. Вона вірила у своє майбутнє і перш за все у свої здібності. Тому немає нічого дивного, як з погордою відкидала те, що життя прибивало до її берега. Його дари не були варті майбутнього Соломії. Вона знала ціну скарбові, яким володіла, їй виповнилося двадцять, коли були написані ці рядки: "Не вмію Вам навіть за це гарненько подякувати, хіба
що Вам колись заспіваю пісню... і в такий спосіб віддячу Вам за Вашу ласкавість до мене, оскільки я над усе в світі люблю спів, тож і уділю Вам усього серця і душі свого скарбу".
Соломія тоді не знала про роздуми Поля Валері і невідомо, чи погодилася б з його словами: "Чим є для певного художника його робота? Пристрастю? Розвагою? Засобом або ж ціллю? У одних вона править життям, в інших зливається з ним. Слідуючи за своєю натурою, одні легко переходять від роботи до роботи: рвуть або збувають і беруться до іншого; ті, навпаки, вперто шукають, переписують, гноблять себе; вони не здатні вийти з цієї гри, вийти за коло своїх невдач і перемог: це — гравці, які весь час подвоюють ставку часу і волі".