Теодора Крушельницька була розумною жінкою, а до того ж володіла твердим і рішучим характером. Перші роки подружнього життя переконали її, що у вродливого і вельми коханого Амвросія немає ані хисту, ані бажання хазяйнувати. А без господарства годі й думати утримувати родину, яка більшала рік у рік. Зарібки її чоловіка могли бути тільки підмогою, а не грунтом для існування.
Отож, не гаючи часу, Теодора взялася до роботи. Вміло керуючи своїм домом, вона спокійно прямувала до поставленої мети — забезпечення родини всім необхідним для нормального життя. її неабияка енергія і рішучість справили їй добру послугу, а працювати вона вміла від світання до смерку.
Якийсь час, по переїзді в село Біле, мешкали спочатку в стодолі, бо хата потребувала доброго ремонту. За рік вони вже мали оселю. Поле, садок, городець — все це існувало завдяки Теодорі. Дітей змалечку привчала до праці, бо була глибоко переконана, що тільки праця тримає людей на землі, тож і намагалася виховати у малечі віру в труд. Кожне з них, хоча б і найменше, мало свої обов'язки. Осипа допомагала шити і прати, Олена годувала поросят, Соломія підсипала квочок, годувала птицю і голубів. Менші поливали квіти, допомагали на кухні. Жодне не сиділо без діла, так само як і їхня матір, яка без праці могла тут же "важко захворіти". Так вона говорила, і вони вірили їй...
Люди на селі шанували Теодору Крушельницьку. Була вона для них часом порадником, часом вчителькою і дуже часто лікарем. Під час візитів до хворих при ній не раз була мала Соломія, либонь, привчена до "лікарювання" старою Паляничкою. Пізніше Соломія сама робитиме такі візити, і з часом люди віддадуть їй шану за її сердечність.
Чи була вродливою мати Соломії Крушельницької? Важко нам говорити про це, але всі шість дочок стверджували, що так. Вона мала тонкі губи і сумні карі очі.
Вся постать її в стані спокою набирала характеру поетичної елегійності, та за мить, варто було їй зробити хоч один порух, все мінялося, ніби спадали чари... По хаті знов ходила поважна господиня і загадувала всім роботу. Вона гарно грала на фортепіано, хоч майже не мала часу сидіти біля нього. Любила поезію, спів, але добре собі затямила, що родину тим не виживити. За дітьми своїми вболівала, хоч не була до них однакова, вирізняла їх, а Соломію і Олену, як найбільш самостійних і непокірних, любила, кажуть, найменш. Намагалася і до них бути справедливою, проте не завжди їй те вдавалося...
У свого батька Соломія була закохана все життя, її дитинство пройшло під знаком цієї любові. Спершу він захопив її своєю добротою, а пізніше знаннями і прагненням до них. У його бібліотеці серед богословських книг зберігалися Шекспір, Гейне, Шіллер (німецькою), зашифрована переробка "Что делать?" Чернишевського, революційно-демократичні журнали, організаторами яких були Іван Франко та Михайло Павлик. Палкий прихильник прогресу, Амвросій Крушельницький страшенно переживав суд над Франком, Павликом, Терлецьким та іншими. Він боявся, щоб не зламала їх реакція, не вибила із них той святий дух, про який Іван Франко в оповіданні "Моя стріча з Олексою" писав так: "Всевідущий і всемогущий суд справді признав мене винним, справді в моїм організмі добачив революційну жилку, в моїй крові дослідив краплю такої крові, котру французькі "спасителі порядку" забули пролити до останку в р. 1872, в моїх очах доглянули іскру такого вогню, котрий може запалювати доми "мирних горожан" не гірше нафти".
І якщо дорослою Соломія напише: "Хоча б сто років вчився чоловік, все одно мав би чому вчитися",— то в першу чергу ці слова були навіяні ставленням до науки її батька. Так уже влаштована наша натура, що скільки б людина не зробила на цьому світі, чого б не досягла, най-перш довести свою вартість їй хочеться своїм батькам. Особливо якщо ми їх любимо. Втім, якщо маємо і якісь інші почуття, справа мало міняється, ствердитися нам найбільше хочеться у власному домі. "Нема пророка в своїй батьківщині", але й нема більш жагучого бажання, ніж стати ним удома.
Коли Солошці виповнилося шість років, вона вперше сіла до фортепіано. Школу Соломія не відвідувала. У селі не було школи, а возити дітей до Тернополя чи тримати їх там родина не мала коштів. Отже, дітей учив батько — сам. Він мав лагідну вдачу, діти охоче вчилися і дивились на батька як на свого товариша, тільки старшого. З натхненням він передавав їм свої знання, а уроками історії часом ставала реальна дійсність.
Крушельницький мав звичай гуляти зі своїми дітьми недільним селом. Особливо коли був при ньому старший син Антін, якого всі дуже любили. Але, коли той поїхав учитися, найчастіше на такі прогулянки вирушала з батьком Солошка.
До всього цікава, із серденьком, готовим усе навколо любити і пізнавати, вона нагадувала спраглу землю, що чекала дощу — знань.
По обіді, святково прибравшись, вони удвох виходили на вулицю. Що з того, що дівчинка мала якихось вісім чи дев'ять років! Як поважно вона виступала, як люб'язно віталася, як ласкаво зичила людям здоров'я. Отак вони простували до сільської площі. На цій своєрідній арені, де завжди щось відбувалося, зупинялись. Часом говорили з людьми, і Солошка уважно слухала, намагаючись зрозуміти, що й до чого; а то мовчки спостерігала людське життя. То забреде якась мандрівна трупа, то співають сільські дівчата; іноді парубки влаштують бійку з паничами та підпанками. Причин на те вистачало, а приводом ставала велика кам'яна споруда, яку всі називали "Роїзкіе коїко". Вечорами там збиралися всі, хто вважав себе приналежним до польської шляхти, а парубки спересердя випихали їх звідти. Восени, коли наставала пора весіль, захоплені гості витанцьовували на площу, перетворюючи її на подобу театральної сцени.
А одного разу... одного разу вони з батьком почули, що на площі хтось грає на фортепіано. Солошка на той час сама вже грала, але щоб так досконало — годі було й думати.
— Швидше, татоньку, побігли!— просилася вона.
— Або що?
— Або все скінчиться і ми не побачимо, хто то був!
— Будь тихо!— заспокоював її тато.
Вони наблизилися і побачили натовп бідно вбраних, босих людей, але святкових — як на неділю. Юрба оточила впряжену фіру, на якій було пристосовано фортепіано. Грав молодий чоловік у селянському вбранні, з відсутнім виразом на обличчі.