"Слід сказати, що перед виступом співачки Український хор імені М. Леонтовича, який існує і досі в Нью-Йорку, привітав її піснею, а потім сцену було віддано артистці". Так через багато років писав про концерти Соломії Крушельницької Микола Тарновський, який повернувся з еміграції в Київ. Той концерт називався "Пісні всіх націй".
Вона повертається в Італію і дає серію концертів по містах, де її люблять і пам'ятають.
Після сенсаційних успіхів у Римі артистку запросили виступити при дворі італійської королеви. "Подібно до Шуман-Гейнке і Шаляпіна, артистка своїми виступами зв'язує нас з великим минулим... Адже вона має пісенний талант Леман, артистичне обдарування Бернгардта і велику особистість Крушельницької".
Під цими словами міг би підписатися кожний, хто чув і знав велику співачку.
Ранньої осені 1928 року Соломія з'являється у Львові, щоб проспівати своїм землякам нову програму своїх концертів. Акомпаніатором запрошено піаніста Йосифа Дрималика. Якось він запитав, чи розуміють українські пісні за кордоном.
— Справжню красу, народне мистецтво всюди розуміють. Наші пісні публіка сприймає гаряче, захоплюється їх мелодійністю, багатством змісту. Щодо слів, то, звичайно... Але я ніколи не співала наших пісень в перекладі на інші мови.
Ентузіазм, з яким зустрічали скрізь співачку, був величезний. Правда, не обходилося без провокацій з боку буржуазних націоналістів і церкви. Один священик купив квиток на концерт і посадив на своє місце в театрі величезну вівчарку. Добре, що до початку концерту один із артистів, хто вже знався на цих "жартах", попередив. Собака був навчений вити, як тільки на сцені починали співати...
Люди слухали Соломію затаївши подих. "До краю переповнений зал. Точно о визначеній годині на сцену виходить співачка. У чорній довгій сукні вона виглядає так велично! Кожен її рух, кожен жест якісь урочисто піднесені. Як же вона вільно, природно і одночасно якось урочисто вміє вести себе на сцені!
Сідаю за рояль і беру перші акорди. Поволі, ніби навмисне стримувані, оксамитові хвилі голосу Крушельницької заповнюють зал теплотою, сердечною мелодією",— згадував пізніше Й. Дрималик.
Навіть по закінченні програми люди не розходяться. Вони благають ще пісень, ще тієї краси, яка осяває перед ними світ, дає їм віру, що він зміниться на кращий. Соломія співає, ще... ще... аж потім сідає сама до рояля і продовжує виступ.
Якось по концерті хтось запитав, чи не важко їй співати по чотири години підряд, чи не стомлюються голос-ниці.
— Аби ноги не втомлювалися,— відповіла, усміхаючись. Техніку співу мала блискучу.
У 1931 році Соломія приїде спеціально на шістдесятиріччя Стефаника. Вона хотіла співати для нього і питалася близьких письменникові людей, яку пісню він любить.
Тепер він любив стару покутську пісню:
Лишень моя мила
Як голубка сива,
Вона спати не лягає,
Дитину колише,
Дрібне листя лише
З буйним вітром розмовляє...
Вони зустрілися, як рідні. Змучений хворобою письменник всміхнувся до Соломії:
— А де то тая молодість наша, Солохо?
— У тому краю, де збивали ми собі хрест,— пожартувала Соломія,— на якому нас розпинає старість...
Стефаник вірив у кращі часи для України. Він багато розповідав, знов, як колись, у далекій молодості, для своєї Солохи про світ, про людей, про мужиків, про Радянську Україну і про те, як прагнуть мужики до неї. В ті часи він писав, звертаючись до товаришів із Києва: "Стою на вуглі своєї хати і простягаю до вас руки..."
Вони бачилися востаннє.
Соломія ніби відчувала цю вічну розлуку. В листі до рідних вона просить не замовляти концертний зал, бо хоче побути цей раз інкогніто і не має наміру робити жодного концерту.
Незабаром і їй виповниться шістдесят, але вона все ще співає. Рідко співаки так довго зберігають голос. "Гаццета ді Венеція" на концерт шістдесятирічної Соломії дає коротку рецензію: "Славна співачка Соломія Крушельницька здобула вчора в Театрі Гольдоні новий величезний успіх. Вибравши програму, яка сама собою підтверджує гар* ний її смак, знаменита актриса проявила ніжну чутливість своєї поетичної натури та музикальності, а водночас шляхетність та переконливість тих прийомів, якими досягає багатства ефектів, що вдаються тільки обранцям долі.
Романс "Щоб не померти при першій зустрічі" вона виконує так, що зал потім не затихає хвилин десять. Це був шедевр пісенного вокалу. Блискуче сі-бемоль всевладно панує у музичному рефрені, повільно переходячи у піано. У її романсі — і ніжне ридання, і ласка, і зітхання..."
Чезаре зовсім розхворівся і рідко виїжджає з Віареджо, Соломія мусить бути біля нього. До неї часто навідуються малочисленні друзі, поети, журналісти. Якось завітала знайома журналістка. Вони довго гуляли над морем, поглядаючи часом у чисте небо, де ширяв гідролітак. Соломія повертає обличчя до знайомої і каже:
— Бачите? А ви питаєте, чому все те, що ми вважали великим мистецтвом, здається нам тепер безплідним і навіть неживим. Бачите? Увесь світ оновлюється сьогодні. Ми живемо в часи літаючих машин. Людей цікавлять тисячі речей. Мистецтво не може бути осторонь життя, і, опинившись між минулим і майбутнім, воно губиться, не знаходячи виходу.
Дарія, так звали журналістку, з усмішкою хитає головою, вона знає, що Соломія Крушельницька мовчальниця і говорить так, аби ухилитися від розмови, її важко примусити висловити свою думку, набагато легше умовити співати. І коли Соломія Крушельницька співає в урочистій тиші свого вишукано-строгого салону, радість великого мистецтва як благословення витає над небагатьма вибраними слухачами...
— Навряд,— заперечує Дарія,— чи сучасна музична діяльність, особливо в оперному мистецтві, занепала лише тому, що виник і панує так званий новий світ. Згадайте, в які часи жили Россіні, Верді, Вагнер. Якщо за наше життя машини піднялися в небо, то в їх життя вдерлися машини, що виробляли світло, звук, енергію, тепло.
— Це правда,— відказує Соломія Крушельницька,— але вірно й те, що з ними пішла в минуле ціла епоха. З Ваг-нером насамперед. Музична драма, яка за його часів досягла найвищого утвердження, почала тоді ж свій низхідний шлях. Здається, неможливо перевершити Вагнера.