Йдеться до весілля, а Соломія сумна. Наречений пише зі Львова: "Купую шлюбні обручки..." В хаті Крушель-ницьких шиють виправу. Найняли кравчиню. Все має бути як у людей.
Якраз тоді, коли настала домовленість і, здавалося, немає вороття, Соломія все зрозуміла. І теж вирішила. Тільки — інакше.
Саме над'їхав брат Антін. Найстаршого сина Крушель-ницьких любили і поважали всі у сім'ї. Добре серце і серйозність робили його щирим другом кожного, а любов і співчуття до людини праці вже окреслювали його громадянські почуття. Соломія мала велику довіру до нього. При зустрічі Антін помітив знервований стан сестри.
— Щось мені здається,— сказав брат,— у такому настрої зовсім не обов'язково виходити заміж.
Солошка здригнулась, але промовчала, збираючись з думками. Вони проходили повз маленький сільський цвинтарик. Між густими вітами дерев де-не-де видніли-ся саморобні пам'ятники з глиняними фігурами. Вони зображували чоловіка, жінку, а трохи нижче на чорному тлі виднілися написи, здебільшого польською мовою. Зупинилися. Антін перегнувся через низеньку огорожу, щоб прочитати напис. Солюня дивилася на його зграбну струнку постать, на чіткий, гарний профіль і думала: "Хтось буде мати такого розумного і файного чоловіка".
— Як ти гадаєш, Люнечко, чому так багато на цвинтарі польських написів?
2*
35
Солюня думає щось своє і знехотя кидає:
— Натурально, бо поляків більше.
Антін усміхнувся і пішов далі. Аж на повороті до села відказав:
— Аби мова йшла про натуральність, то, звичайно, так мало бути. Справа в тому, що не поляків більше, а людей, котрі володіють польською грамотою. Навчитися її більше можливостей, ніж української...— Він знов зупинився.— Боже! — сказав із жаром.— Скільки-то ми мусимо зробити для свого народу, щоб хоч трохи виправдати свої знання!
Тепер зупинилася Соломія, вона з любов'ю глянула на свого брата і раптом так жалісно сказала:
— Зенон не любить співів... а замість опери воліє цирк...— і раптом ні сіло ні впало розплакалася. Антін розгубився.
— То не йди за нього, якщо він тобі не любий...
— Легко сказати не йди,— ще дужче ридала Солошка,— а що я скажу татові... не можу так його ганьбити. Та й кудись дітися треба, батькам і так важко...
І, плачучи гіркими дитячими сльозами, вона раптом розповіла братові, як їй тяжко, що наречений зовсім інакше ставиться до всього на світі. Антін намагався її заспокоїти, та вже наче прорвало греблю.
Увечері Антін переговорив із батьком. Розказав усе, що відкрила йому сестра, і наполягав на розриві. Крушельницький слухав уважно, не заперечував, часом хитав скрушно головою, але сина не перебивав. Потім зауважив, що, як на те піде, Соля не зможе залишитися в селі і про це варто подумати. Вони поміркували і вирішили, що Антін забере її до Львова, де вона поступить учитися до консерваторії. Гроші? Ото біда! Грошей батько не має, але якщо позичити в банку? Можна. Тільки під солідну заставу. Гаразд. Під заставу піде хата. А що ж робити? Хто візьме на себе такий гріх — занапастити бідне дитя? Крушельницький — ні. А як справді великий талант має його дочка, тоді вернеться все для інших дітей, від яких тепер одірвати багато чого мусить. А як ні? Як не справдяться сподівання? Що ж, гріха на душі не буде...
На другий день раненько встала Соломія і побігла, як завжди, до своїх квітів, у садок, на леваду... Бадьора і впокоєна верталася додому, а на порозі зустріла батька.
— Що ти найбільше любиш на світі, дитино? — спитав він її.— Не спіши відказувати, поміркуй.
— Мені не треба довго міркувати, та якби думала й рік, однаково скажу: музику і спів.
— А чого б ти найбільше прагнула?
— Вчитися музики і співу!
— Добре. Вивчишся, а далі?
— Буду грати і співати людям!
— Для чого?
— А для чого сіють хліб?
— Щоб жити. А для чого спів?
— Щоб жити і бути людьми!
— Гаразд, доню. Йди до хати і пиши письмові відкликання запрошень.
Не тямлячи себе од радості, влетіла Солошка до хати, швиденько знайшла папір і за хвилину старанно виводила: "...Так що прошу, можете вже обручки не купувати".
А в попівських родинах не вщухають розмови про поведінку дочки Крушельницького. Сварять, вигадують, беруть на кпини... просто сміються. Дивує все. І те, що батько не осудив, не прокляв. "Чи ж то міг порядний священик дозволити таке?" та: "Що то за дівчина,— перш за все мусить бути матір'ю, господинею, а вона пнеться кудись повіятись. Видно, має нахил до розпусти... А може, вона "емансипантка", з тих, що проповідує отой розпусник Павлик? Кажуть, він взагалі..."
Збуджені такими розмовами, вже майже переконавши себе та інших в усіх гріхах Крушельницьких, вони пригадували компрометуючі ознаки, які їхня власна натура підказувала з незаперечною ясністю. Пригадали книжки Франка і Гюго, нестатечну любов до співів усієї родини. Розрив із Зеноном трактувався як збезчещення його, пригадувалися також всілякі вчинки Амвросія Крушельницького, і висновок був дуже "логічний"— недарма багато років він сидить без парафії.
Усі чекали тільки якогось невдалого кроку з боку Крушельницьких, аби почати справжнє цькування. Навіть чоловікові таке не вибачалося в тому галицькому суспільстві, а то жінці, ба дівчині!
Родина вирішила вислати Соломію з Білої на безпечну відстань, аби не дратувати очей запопадливим моралістам. Соломія поїхала до Осипи, яка разом із чоловіком на той час була вислана зі Львова за зв'язок з Іваном Франком до польського міста Ниська. Там, "на мазурах", Бандрівський працював урядовцем, і там Соломія мала перебути якийсь час.
Частина друга КОНСЕРВАТОРІЯ
Мистецтво є засіб спілкування з людьми, а не мета.
М. П. Мусоргський
Розділ І
У ЛЬВОВІ. Соломія не вперше приїздила до Львова, але цього разу відчула, що в місті їй незатишно. Доки у Львові жила Осипа — після заміжжя, в поодинокі Соломіїні наїзди до неї місто здавалося якимсь, сказати б, своїм. Разом із сестрою відвідували театр, вибиралися на мандрівки по околицях. Соломію Львів хвилював, наче давня історична легенда. її заворожували самі назви — ріка Полтва, гори Княжа, Замкова — німі свідки, що та легенда не вигадка, яка не полишає слідів, а правда. Згадували "Слово о полку Ігоревім", яке колись начитував татусь, про князя Ярослава Осмомисла...