Гізе не був наділений надто великою фантазією; а втім, ця риса може тільки зашкодити дослідникові планети Соляріс. Мабуть, ніде уява і вміння швидко створювати гіпотези не становлять такої небезпеки, як тут. Зрештою, на цій планеті все можливе. Неправдоподібні описи форм, які створює плазма, все-таки досить точні, хоч здебільшого їх неможливо перевірити, бо Океан дуже рідко повторює свої еволюції. Того, хто спостерігає їх уперше, вони вражають передусім велетенськими розмірами й чужим усьому земному характером; якби вони відбувалися у значно менших масштабах, у якійсь маленькій калюжі, їх, напевне, витлумачили б як ще один "вибрик природи", прояв випадковості й сліпої гри сил. Те, що пересічність і геніальність однаково безпорадні перед невичерпною розмаїтістю соляріанських форм, теж не полегшує спілкування з феноменами живого Океану. Гізе не був ні тим, ні тим. Він був просто класифікатором-педантом і належав до породи тих людей, у кого за зовнішньою байдужістю криється невичерпна, всепоглинаюча пристрасть до праці. Поки міг, він намагався все описувати, а коли йому не вистачало слів, придумував нові поняття, часто невдалі, які не відповідали суті змальовуваних явищ. А втім, жоден термін не передає суті того, що діється на планеті Соляріс. Її "городерева", "довгуни", "грибовища", "мімоїди", "симетріади" й "асиметріади", "хребетники" й "спритуни" звучать неймовірно штучно, однак вони дають бодай якесь уявлення про Соляріс навіть тим, хто, крім невиразних фотографій та дуже недосконалих фільмів, не бачив нічого. Певна річ, і цей сумлінний класифікатор не раз грішив необачністю. Людина постійно висуває гіпотези, навіть якщо вона дуже обачна, навіть якщо й зовсім не здогадується про це. Гізе вважав, що саме "довгуни" і є вихідною формою, і зіставляв їх з побільшеними багато разів і нагромадженими одна на одну припливними хвилями земних морів. А втім, той, хто гортав перше видання його праці, пам'ятає, що спочатку він, натхнений геоцентризмом, так і називав їх — "припливами". З такого визначення можна було б посміятися, якби воно не свідчило про безпорадність його автора. Адже ці утворення, — якщо вже шукати їм аналогії на Землі, — своїми розмірами перевершують великий колорадський каньйон і змодельовані у масі, яка у верхньому шарі має драглисто-пінисту консистенцію (причому ця піна застигає гігантськими, крихкими фестонами, мереживом з велетенськими вічками, а деяким дослідникам вона навіть видавалася "скелетистими наростами"), а під поверхнею переходить у дедалі пругкішу субстанцію, мов скорочений м'яз, але м'яз, який незабаром, на глибині кільканадцятьох метрів, перевершує твердість скелі, хоч і далі зберігає свою еластичність. Поміж напнутими, мов шкіра на спині потвори, стінами, за які вчепилися "скелетики", на багато кілометрів тягнеться сам "довгун" — утворення зовні самостійне, схоже на велетенського пітона, який проковтнув цілі гори і тепер мовчки їх перетравлює, час від часу надаючи своєму по-риб'ячому сплюснутому тілу повільних коливних рухів. Але такий вигляд "довгун" має тільки згори, з борту літального апарата. Якщо ж до нього наблизитися настільки, що обидві "стіни ущелини" здіймуться на сотні метрів вище за апарат, "тулуб пітона" стане розпростертим аж до горизонту обширом, в якому плазма рухається з такою запаморочливою швидкістю, що створюється враження застиглого циліндра. Спершу здається, що це, сліпуче поблискуючи на сонці, обертається слизиста, сіро-зеленкувата маса, та коли апарат зависає над самісінькою поверхнею Океану (а краї "ущелин", де ховається "довгун", скидаються, на гірські хребти обабіч геологічної западини), видно, що маса ця рухається за набагато складнішим принципом. Тут є і концентричні кола, і перехресні течії темніших струменів, і дзеркальні поверхні, що відбивають небо й хмари; іноді тут гуркочуть виверження змішаного з газами напіврідкого середовища. Поступово починаєш розуміти, що під тобою центр дії сил, які підтримують підняті до неба драглисті стіни, котрі поволі застигають у кристали. Однак те, що очевидне для спостерігача, не таке просте для науки. Скільки років тривали палкі суперечки з приводу того, що саме відбувається в надрах "довгунів", мільйони яких мандрують по безмежних просторах живого Океану. Вважалося, що це якісь органи чудовиська, що в них відбувається обмін речовин, процеси дихання і травлення, і тільки запилені бібліотеки знають, що іще. Кожну з цих гіпотез зрештою вдавалося спростувати тисячами нелегких, а іноді й небезпечних досліджень. А йдеться ж тільки про "довгунів", про форму, по суті, найпростішу, найстійкішу (вони існують усього кілька тижнів — явище на Солярісі унікальне).
Набагато складніша й химерніша форма, яка викликала в спостерігача чи не найрізкіший протест (певна річ, несвідомий), — це "мімоїди". Можна без перебільшення сказати, що Гізе залюбився в них і їхньому вивченню, описові, розгадуванню їхньої суті присвятив усі свої сили й знання. У назві він намагався відбити те, що в них є найприкметнішого для людини: певну схильність до наслідування довколишніх форм, байдуже, близьких чи далеких.
Одного чудового дня з глибини Океану проступає плаский, широкий круг з рваними краями й немовби залитий смолою. Через кілька годин він починає ділитися на частини, розчленовується і водночас пробивається вгору, дедалі ближче до поверхні. Той, хто спостерігає його, міг би заприсягтись, що під ним точиться запекла боротьба, бо з усіх боків сюди мчать нескінченні лави синхронних кільцевих хвиль, схожих на скривлені губи, на живі, ладні зімкнутися кратери, громадяться над розпливчастим привидом, який темніє в глибині, і, стаючи диба, опадають униз. Кожен такий обвал сотень тисяч тонн плазми супроводжується липким, ніби плямкання, гуркотом, що триває секунди, бо все, що тут відбувається, має незбагненний масштаб. Темне чудисько наче хто заганяє вниз, кожен наступний удар немовби розплющує і розщеплює його; від окремих клаптів, які звисають, наче намоклі крила, тягнуться довгасті грона, що звужуються, утворюючи округлі форми, з'єднуються одне з одним і пливуть, підіймаючи за собою мовби прирослий до них роздрібнений диск, котрий їх породив. А тим часом згори у цю западину, що дедалі різкіше окреслюється, безнастанно потрапляють нові й нові кільця хвиль. І така гра триває іноді день, а іноді й місяць. Інколи на цьому все і закінчуєтья.