— Люба...
— Не називай мене такі
— Але ж, Гері, що сталося?
Я побачив її мокре, розпухле від плачу лице. Великі сльози котилися по щоках, мов у дитини, блищали в ямочці на підборідді, капали на простирадло.
— Ти мене не любиш.
— Що це ти вигадала?
— Я сама чула.
Я відчув, як у мене німіє обличчя.
— Що ти чула? Ти нічого не зрозуміла, я тільки...
— Ні. Ні. Ти казав, що це не я... щоб я забиралась геть. Я забралася б. Боже! Я забралася б, але не можу. Не знаю, що це зі мною. Я хотіла піти, але не можу. Я така... така нікчема!
— Маленька моя!!!
Я вхопив її, щосили притис до себе. Все руйнувалось. Я цілував їй руки, мокрі й солоні від сліз пальці, благав, заприсягався, просив пробачення, казав, що це був безглуздий, дурний сон. Гері потроху заспокоїлася, вже не плакала. Очі в неї стали великі, як у сомнамбули. Сльози висохли. Вона відвернулася.
— Ні, не кажи мені цього, не треба. Ти вже не такий, як був раніше...
— Я не такий! — ці слова вихопилися в мене, як стогін.
— Так. Я тобі не потрібна. Я весь час це відчувала. Тільки вдавала, що не помічаю. Думала, може, мені здається. Але ні, не здається. Ти поводишся... інакше. Не ставишся до мене серйозно. Це був сон, то правда, але снилась тобі я. Ти назвав мене на ім'я. Я була тобі гидка. Чому? Чому?
Я став перед нею навколішки, обняв її ноги.
— Маленька моя...
— Я не хочу, щоб ти так мене називав. Не хочу! Чуєш? Я зовсім не маленька. Я...
Вона зайшлася риданням, уткнувшись обличчям у постіль. Я встав. Від вентиляційних отворів з тихим шурхотом віяло холодне повітря. Мене почало морозити. Я накинув купальний халат, сів на ліжко й доторкнувся до її руки.
— Гері, послухай. Я тобі щось скажу. Скажу тобі правду...
Вона почала повільно підводитися на руках. Я бачив, як на шиї в неї б'ється під тонкою шкірою жилка. Обличчя моє знову заціпеніло, мене пронизав такий холод, немовби я раптом опинився на морозі. В голові було зовсім порожньо.
— Правду? — перепитала Гері. — Святе слово правди?
Я відповів не зразу, бо до горла мені підкотив гіркий клубок. Це була наша давнішня клятва. Коли ми її вимовляли, ніхто з нас не смів не те що збрехати, а навіть замовчати щось. Був час, коли ми мучили одне одного надмірною відвертістю, наївно вважаючи, що це нас урятує.
— Святе слово правди, — сказав я серйозно. — Гері...
Вона чекала.
— Ти також змінилася. Ми всі змінюємося. Але я не це хотів сказати. Справді, схоже... що з причини, яку ніхто з нас напевне не знає, ти не можеш мене покинути. Та це навіть на краще, бо я теж не можу тебе...
— Крісе!
Я взяв загорнену в простирадло Гері на руки. Мокрий від її сліз ріжок простирадла впав мені на плечі. Я ходив по кімнаті, колишучи Гері. Вона погладила моє обличчя.
— Ні. Ти не змінився. Це я, — шепнула вона мені на вухо. — Зі мною щось діється. Може, це?..
Вона дивилася на чорний порожній прямокутник висаджених дверей, уламки яких я виніс увечері на склад. "Треба буде навісити нові", — подумав я й посадив Гері на ліжко.
— Ти взагалі коли-небудь спиш? — запитав я, стоячи над нею з опущеними руками.
— Не знаю.
— Як то не знаєш? Подумай, люба.
— Це, мабуть, не справжній сон. Може, я хвора. Я просто лежу й думаю, і знаєш...
Вона затремтіла.
— Що? — запитав я пошепки, бо в мене раптом зірвався голос.
— Це якісь дуже дивні думки. Навіть не знаю, звідки вони беруться.
— Наприклад?
"Треба зберегти рівновагу, — подумав я, — хоч би що вона сказала", — і приготувався до слів Гері, як до дошкульного удару.
Вона безпорадно похитала головою.
— Все якось так... довкола...
— Не розумію...
— Неначе не тільки в мені, але й далі, так якось... Я не можу навіть пояснити.
Мені бракує слів...
— Мабуть, це тобі сниться, — кинув я ніби знехотя й з полегкістю зітхнув. — А тепер давай вимкнемо світло, й до ранку в нас не буде ніяких прикрощів, а вранці, якщо нам дуже захочеться, придумаємо собі нові. Гаразд?
Гері простягла руку до вимикача. В кімнаті стало темно, я ліг на захололу постіль, відчув тепле дихання Гері і обняв її.
— Міцніше, — прошепотіла вона. І, помовчавши, додала: — Крісе!
— Що?
— Я люблю тебе.
Мені хотілося закричати.
Ранок був червоний. Велетенський сонячний диск висів низько над обрієм. На порозі лежав лист. Я розірвав конверт. Гері була в душовій, я чув, як вона щось наспівувала. Час від часу вона вихилялася звідти, обліплена мокрим волоссям. Я підійшов до ілюмінатора і прочитав:
"Кельвін, справи кепські. Сарторіус за рішучі дії. Він сподівається, що йому вдасться дестабілізувати нейтринні системи. Для дослідів йому потрібна невелика кількість плазми як вихідного будівельного матеріалу витворів F. Він пропонує, щоб ти вирушив у розвідку і набрав трохи плазми в контейнер. Роби, як вважаєш за потрібне, але постав мене до відома про свій намір. У мене немає щодо цього ніякої думки. Здається, в мене взагалі вже нічого немає. Я волів би, щоб ти це зробив, хоча б тому, що після цього ми зрушимо з місця, хай навіть формально. Інакше залишиться тільки позаздрити Г.
Щур.
P. S. Нізащо не заходь до радіостанції! Це ти ще можеш для мене зробити. Краще подзвони".
У мене стиснулося серце, коли я читав цей лист. Я уважно перебіг його очима ще раз, потім порвав і клапті викинув у раковину. Відтак почав шукати комбінезон для Гері. Це було жахливо. Точнісінько як минулого разу. Але вона нічого не знала, інакше не зраділа б так, коли я їй сказав, що мушу вирушити в недалеку розвідку за межі станції й прошу її супроводити мене. Ми поснідали в маленькій кухні (Гері знову насилу проковтнула кілька шматочків) і пішли до бібліотеки.
Перш ніж виконати доручення Сарторіуса, я хотів переглянути літературу з проблем поля і нейтринних систем. Я ще не уявляв собі, з якого боку до цього братися, але твердо вирішив контролювати його роботу. Мені спало на думку, що цей неіснуючий нейтринний анігілятор міг би визволити Снаута й Сарторіуса, а я перечекав би "операцію" разом з Гері десь зовні — наприклад, у літальному апараті. Якийсь час я сидів над великим електронним каталогом, ставлячи йому запитання, на які він або відповідав, викидаючи картку з лаконічним написом: "У бібліографії не значиться", або пропонував мені заглибитися в такі нетрі спеціальних фізичних праць, що я не знав, з якого боку до них підступитись. Мені чомусь не хотілося залишати це велике кругле приміщення з гладенькими стінами, в які було вмонтовано шухляди з безліччю мікрофільмів та електронних записів. Розташована в самісінькому центрі станції, без жодного ілюмінатора, бібліотека була найбільш ізольованим приміщенням усередині сталевої шкаралупи. Хто знає, чи не тому мені було тут так добре, незважаючи на те, що мої пошуки досі не дали жодних наслідків? Я никав по великому залу, поки нарешті опинився перед велетенським, аж до самісінької стелі, стелажем, забитим книжками. Це зібрання мало досить сумнівну цінність, і його тримали тут, очевидно, тільки як данину пам'яті й поваги до піонерів досліджень планети Соляріс. На полицях стояло близько шестисот томів — уся класика предмета, починаючи з монументальної, хоч значною мірою й застарілої вже дев'ятитомної монографії Гізе. Я знімав ці томи, такі важкі, що їх ледве втримувала моя рука, й нехотя гортав, присівши на підлокітник крісла. Гері теж знайшла собі якусь книжку — через її плече я прочитав кілька рядків. Це була одна з тих небагатьох книжок, які залишилися тут від першої експедиції й колись належали мало не самому Гізе — "Міжпланетний кухар"... Бачачи, з якою увагою Гері вивчає кулінарні рецепти, пристосовані до суворих умов космонавтики, я мовчки заглибився в читання товстенного фоліанта, що лежав у мене на колінах. Праця "Десять років досліджень Соляріуса" вийшла в серії "Соляріана" випусками від четвертого до тринадцятого, а тепер чергові випуски нумеруються чоторизначними цифрами.