— Як то не чекав? Адже вам послали повідомлення ще кілька місяців тому, а Моддард радирував ще раз сьогодні, з борту "Прометея"...
— Так. Так... звичайно, тільки, бачиш, тут у нас деякий... розгардіяш...
— Та бачу, — сухо відповів я. — Цього не можна не помітити.
Снаут обійшов довкола мене, ніби хотів пересвідчитися, що мій скафандр такий, як усі скафандри на світі, — звичайнісінький, з переплетінням шлангів та проводів на грудях. Кілька разів кахикнув, потім торкнувся рукою свого кістлявого носа.
— Хочеш прийняти душ?.. Це тебе трохи освіжить... Голубі двері навпроти.
— Дякую. Я знаю планування станції.
— Може, ти голодний?..
— Ні. Де Гібарян?
Снаут підійшов до ілюмінатора, ніби не чуючи мого запитання. Тепер, стоячи до мене спиною, він здавався значно старшим. Коротко підстрижене сиве волосся, спалена сонцем, покарбована глибокими, наче шрами, зморшками потилиця. За ілюмінатором поблискували велетенські гребені хвиль, які то підіймалися, то опадали так повільно, мовби Океан застигав. Здавалося, що станція рухається трохи боком, зісковзуючи з невидимої основи. Потім вона повертається в попереднє положення і знов ліниво нахиляється, але вже в інший бік. Та це, очевидно, був оптичний обман. Пластівці слизистої піни кольору крові збиралися між хвилями. Мене замлоїло. Суворий порядок на борту "Прометея" пригадався мені як щось дороге, безповоротно втрачене.
— Послухай... — несподівано озвався Снаут. — Поки що тільки я... — Він обернувся й нервово потер руки. — Тобі доведеться задовольнятися лише моїм товариствам. Поки що. Можеш називати мене Щуром. Ти знаєш мене хіба з фотографії, але то байдуже, так мене називають усі. Тут я вже нічого не можу вдіяти. Якщо зважити на те, що мої батьки страшенно захоплювалися космосом, то Щур звучить навіть дуже по-земному...
— Де Гібарян? — уперто допитувався я.
Він закліпав очима.
— Мені дуже прикро, що я тебе так прийняв. Це... не тільки моя вина. Я зовсім забув, тут таке коїлося, що, знаєш...
— Ну що ти, все гаразд, — відповів я. — Не будемо зараз про це. То що ж усе-таки з Гібаряном? Його немає на станції? Він кудись полетів?
— Ні, — відповів Снаут, дивлячись у куток, завалений котушками з кабелем. — Нікуди він не полетів. І не полетить. Саме тому... між іншим...
— Чому? — вигукнув я. Вуха в мене ще й досі були ніби заткнуті ватою — я погано чув. — Що ти хочеш цим сказати? Де він?
— Ти ж усе знаєш, — відповів Снаут зовсім іншим тоном. І так холодно глянув мені в очі, що поза спиною в мене аж мурахи пробігли. Може, він і справді був п'яний, проте знав, що каже.
— Невже з ним щось сталося?..
— Так, сталося.
— Нещасний випадок?
Снаут кивнув головою, не спускаючи з мене свого пильного погляду, немов хотів пересвідчитись, як я на це зреагую.
— Коли?
— Сьогодні на світанку.
Дивна річ: те, що сказав Снаут, мене анітрохи не вразило, скоріше навпаки. Діловитість, з якою ми обмінялися лаконічними запитаннями і відповідями, навіть трохи заспокоїла мене. Здавалося, тепер я розумію поведінку Снаута, яка ще кілька хвилин тому так приголомшила мене.
— Як це сталося?
— Піди переодягнись, розпакуй свої речі й вертайся сюди... ну... скажімо, за годину.
Мить повагавшись, я погодився:
— Гаразд.
— Стривай, — зупинив мене Снаут, коли я вже рушив до дверей. Він дивився на мене якось незвично. Я бачив: він ніяк не може витиснути з себе те, що крутиться в нього на язиці. — Нас було троє і тепер, разом з тобою, знов стало троє. Ти знаєш Сарторіуса?
— Так само, як і тебе. Лише з фотографії.
— Він у лабораторії, нагорі, і, думаю, не вийде звідти до ночі, однак... в усякому разі, ти його впізнаєш. Якщо побачиш тут іще когось, розумієш, не мене і не Сарторіуса, розумієш, то...
— То що?
Чи не сон усе це? На тлі чорних хвиль, які криваво полискували в промінні призахідного сонця, Снаут знов сів у крісло і, як і раніше, понуривши голову, дивився в куток, на котушку змотаного кабелю.
— То... не роби нічого.
— Кого я можу побачити? Привид? — розсердився я.
— Розумію. Ти гадаєш, я схибнувся з розуму. Ні. Не схибнувся. Я не можу тобі пояснити цього інакше... поки що. Зрештою, може... нічого й не станеться. В усякому разі, запам'ятай те, що я тобі сказав. Я тебе застеріг.
— Від чого? Про що це ти?
— Тримай себе в руках, — уперто правив своє Снаут. — Поводься так, наче... Будь готовий до всього. Це неможливо, я знаю. Та ти все ж таки спробуй. Це єдиний вихід. Іншого просто нема.
— Але що? я побачу?! — майже закричав я, ледве стримуючись, щоб не схопити його за плечі й не труснути, приводячи до тями, щоб він не сидів отак, утупившись у куток, з нещасним виразом на обпаленому сонцем обличчі, насилу витискаючи з себе кожне слово.
— Не знаю. У певній мірі це залежить від тебе.
— Галюцинації?
— Ні. Це... реальність. Не... нападай. Пам'ятай.
— Що ти мелеш?! — знову спаленів я.
— Ми не на Землі.
— Політерії? Але ж вони зовсім не схожі на людей! — вигукнув я.
Я не знав, як вирвати Снаута з цього стану відчуження, а він і далі дивився просто себе в порожнечу й, здавалось, вичитував у ній щось таке безглузде, від чого а жилах холола кров.
— Саме тому це так страшно, — тихо сказав Снаут. — Пам'ятай: будь насторожі!
— Що сталося з Гібаряном?
Він не відповів.
— Що робить Сарторіус?
— Приходь через годину.
Я повернувся і вийшов. Відчиняючи двері, ще раз глянув на Снаута. Він сидів, згорбившись, затуливши обличчя руками, маленький, у брудних від реактивів штанях. Тільки тепер я побачив, що на пальцях його рук запеклася кров.
СОЛЯРИСТИ
У тунелі коридора нікого не було. Я мить постояв перед зачиненими дверима, наслухаючи. Стіни, мабуть, були досить тонкі, бо ззовні доносилося завивання вітру. На дверях трохи навскоси висів прямокутний шматок пластику, на якому було написано олівцем: "Людина". Я дивився на ті нерозбірливі карлючки, і мені раптом захотілося вернутись до Снаута, але я зрозумів, що це неможливо.
Його безглузде застереження все ще лунало мені в вухах. Я обвернувся і враз відчув, який нестерпно важкий став на мені скафандр. Навколо панувала тиша, та мене не полишало відчуття, що за мною хтось спостерігає. Я вернувся до круглого приміщення з п'ятьма дверима. На трьох із них висіли таблички: "Д-р Гібарян", "Д-р Снаут", "Д-р Сарторіус". На четвертих дверях таблички не було. Трохи повагавшись, я легенько натиснув ручку і повільно прочинив двері. Коли вони почали прохилятися, мені раптом здалося, більше того, я був майже певен, що там хтось є. Я ввійшов досередини.