Всі солдати запалили сигарети від жовтого джута, який, тліючи, досить сильно смердів і вживався, як пояснила нам шведка, для запалювання гранат. Нарешті кожен солдат отримав те, що замовляв — склянку кави, і кожен пробурмотів щось схвальне на адресу поданого разом з кавою мікроскопічного паперового кульочка, що нагадував формою ріг достатку — в ньому було кілька грудочок цукру. Потім солдати розговорились.
Вони говорили з нами через перекладачку, але робили при цьому те ж саме, що роблять всі, коли розмовляють своєю рідною мовою з тими, хто їх не розуміє. Вони пильно дивилися нам в обличчя і говорили дуже повільно, старанно вимовляючи слова і якось особливо старанно ворушачи губами. Проте потроху вони запалювалися щодалі більше й більше і скоро вже стали розповідати свої історії з таким запалом, що було ясно — на їхню думку, ми не могли їх не розуміти. Вони були такі переконані в цьому, що ми зовсім зніяковіли, бо не зрозуміли ні слова.
Але шведка нам усе розтлумачила. Солдати були з селян і всі — з найзлиденнішого краю, такого злиденного, що страшно й подумати. І всі вони з одного села. А в сусідньому селі сталося от що: всі жінки й діти і навіть всі старі та каліки подалися на бій биків. Налетіли літаки і скинули бомби прямо на арену. Там було понад двісті старих, калік, і жінок, і дітей.
Всі шестеро солдат, які сиділи з нами за столиком, воювали вже більше року і майже весь час були в окопах. Четверо з них були одружені. У одного була одна дитина, у двох — по троє дітей, а ще у одного — п'ятеро. З того дня, як вони пішли на фронт, жоден з них не мав вістей від своїх близьких. Зв'язок було перервано. Двох навчили грамоті товариші по бліндажу але вони не наважувались писати додому. Всі вони були членами профспілки, а якщо член профспілки потрапляв у полон, його вбивали.
Село, де залишилися їхні родини, було захоплене заколотниками, і хто міг знати, як поведуться вони з жінкою, котра отримає листа від чоловіка, члена профспілки, який б'ється в рядах республіканської армії. Хто може ручитися, що вони не розстріляють її за це?
Солдати говорили, що вони вже більше року не мають звістки від своїх близьких. Вони говорили про це без трагізму, але й без удаваної байдужості і без бравади. Вони говорили про це так, неначебто... Ну, словом, уявіть собі, що ви вже рік як в окопах, воюєте... Вже рік, як ви не маєте звістки ні про жінку, ні про дітей. А ваша жінка і діти теж нічого не знають про вас — чи живі ви, чи, може, вбиті, чи покалічені. І ви не знаєте, де ваші близькі і хто з них ще живий. І вам хочеться поділитися з кимось, поговорити. Отак .вони й ділилися з нами.
Один з них півроку тому мав звістку про свою жінку й дітей.
— Якби ви тільки знали, які гарні у них очі! — промовив він зненацька. Звістка прийшла із Франції від його родича. Тоді ще вони всі були живі, сказав він, і їм видавали по чашці бобів на день. Його дружина не скаржиться на голод, писали йому.
Одна біда — в неї нема ниток, щоб полагодити одежу, і дітлахи ходять, як старці. Тепер це мучило його.
— В неї нема ниток — от біда,— весь час товк він нам.— У моєї жінки нема ниток, щоб полагодити дітворі одежу. Нема ниток.
Ми сиділи і слухали, а дівчина-шведка перекладала нам їхні слова. Раптом один солдат глянув на годинника, і вони всі заспішили. Вони посхоплювалися, гукнули офіціанта і стали щось квапливо пояснювати йому. А тоді по черзі потисли кожному з нас руку. Ми знову вдалися до жестів і постаралися пояснити їм, що просимо взяти у нас сигарети, які ще залишилися — всього чотирнадцять сигарет на шістьох солдат, які йдуть на фронт,— і тоді вони знову потисли нам руки. Після цього ми всі сказали:
"Салют!" Спочатку вони всі шестеро — нам, а потім ми троє — їм, а потім вони один за одним вийшли з кав'ярні — шестеро солдат з втомленими, запорошеними обличчями, і кожний з них окремо здавався маленьким і слабосильним, та разом вони були солдатами могутньої армії.
Вони пішли, і всі примовкли, тільки шведка щось іще говорила. Вона була в Іспанії з самого початку війни. Вона перев'язувала поранених і тягала носилки до окопів, а з окопів — до госпіталю — з нелегким вантажем. Занадто багато пройшло у неї перед очима, і її не так легко було приголомшити.
Час було йти, і шведка двічі плеснула в долоні, щоб покликати офіціанта. Він підійшов до нашого столика і заперечливо похитав головою.
Солдати вже заплатили за наш вермут.