Сохатий

Страница 2 из 2

Всеволод Сысоев

Влітку Сохатому завжди вистачало корму, але йому страшенно дошкуляв гнус. Хмари комарів бриніли над ним уночі, вкриваючи спину сірим, як попіл, шаром. Вранці, коли сходило сонце, комарі зникали, але натомість набридливо липла ледь помітна мошва. Вона залазила у вуха й ніздрі, роз'їдала оголену в пахах шкіру. Ополудні мошва зникала, а на змученого Сохатого пікірувала армада великих кровопивць — ґедзів. З басовитим гудінням ширяли вони довкола звіра, боляче кусаючи його. І тоді, зірвавшись з місця нічної стоянки, Сохатий стрімголов мчав до найближчого озера. З якою насолодою занурював вій покусане тіло в прохолодну воду і подовгу ніжився на мілководді! Відпочивши від нестерпного гнуса, Сохатий брався до соковитих водяних рослин. Особливо ласий він був до м'ясистого товстого кореневища лепехи і ніжних пагонів стрілиці. Наївшись і вдосталь накупавшись, він повертався в лісову хащу до наступного дня.

Навряд чи якийсь інший звір зміг би пройти по цих мулистих, грузьких місцях, але широкі копита Сохатого утримували на поверхні його важке тіло, і він майже не провалювався.

Хоч як докучав гнус, все ж на кінець літа тіло бика наливалося жиром, темно-бура довга шерсть вилискувала. З пудових рогів, що виросли за літо, злазила мертва шкіра. Сохатий, щоб позбутися сверблячки, штрикав рогами кущі та молоді деревця, обламуючи гілки та здираючи з них кору.

З настанням осені він знову сповнював ліс важкими зітханнями і стогонами. Хіба могло витримати серце лосиці, почувши ці жалібні заклики? Лишитися байдужою могла б тільки самиця з кам'яною душею. І вона прийшла. Звірі знову блукали разом, і Сохатий оберігав лосицю від небезпек.

Якось на світанку Сохатий із своєю подругою вийшли на лісове озерце, щоб поласувати соковитою травою, і наскочили на табір геологів. Люди зраділи, що звірі самі прийшли до їхніх рук, і почали стріляти. Перша ж куля смертельно поранила Сохатого. Наче розуміючи, звідки загрожує небезпека, він затулив своїм великим тілом лосицю і, повернувши гордовиту красиву голову, увінчану великою короною рогів, у бік людей, що наближалися, дивився на них запамороченим поглядом. А мисливці й далі продовжували стріляти. Коли спорожніли магазини їхніх гвинтівок і настала зловісна тиша, лосиця кинулася убік, густі кущі сховали її. А Сохатий, як і раніше, стояв на старому місці, і тоненькі цівочки крові в глибоких смертельних ран стікали по його грудях.