Микола Федорович умер. Ховають його з парадою.
Сьогодні тихо. Штурм відбито. Обі сторони ховають убитих та перев’язують ранених. Якби ти бачив, що криється в сих худеньких, невидних словах!..
Китаєць говорить мені:
— Ся ніч — почта поїхав.
Кінчу сей лист. Досить. І так усього не переповісти. А маєш доказ, що я не хотіла утаїти від тебе нічого.
Прощавай! Любий мій!.. Та ні, не буду розжалоблювати себе.
Адже побачимося... як не тут, то там? Віриш у бачення там? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, здуріла б, руку наложила б на себе. А може, ся сама віра — симптом божевілля?
Прощай! Гармати грають. Чи новий штурм? Іду над море, щоб передати лист китайцеві. Ще раз прощай! До побачення.
Твоя Сойка".
*
І се має бути правда? Ні, ніколи!
Глупа, романтична дівчина повидумувала щоб...
*
Та що се я?
Три чверті на дванадцяту! Господи! А я сиджу над сим листом і весь замочив його сльозами!
Цілу годину просидів, сам, себе не тямлячи. І. плачучи. Що се зо мною діється?
Новорічна година наближається. Чи так-то я надіявся зустрічати її?
Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки!
Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!
"До побачення". Так вона кінчить. Та невже ж се можливе? Невже для нас, розділених так многими могилами, є якесь побачення? Ні, не вірю!
А понад ті могили пливе рікою одно велике неперерване страждання. І мучить нас.
__ До побачення, серце! Приходь! приходь! Що врятувалося, переходячи через стілько могил, що лишилося живе в наших серцях по стількох руїнах — нехай живе! Нехай надіється!
Та ні, мабуть, не для нас надія! Не для нас весна. Ми змарнували, поховали її. Нашої весни не воскресить ніяка сила!
Де ти тепер? Чи все ще там, у тім кровавім Порт-Артурі, серед ранених та призначених на загибель, сама носячи своє велике кладовище в серці? Чи, може, давно вже твої кості розмиває бурхливе Жовте море?
Чи, може, знов доля викинула тебе в широкий світ, у сибірські тундри, в китайські брудні передмістя, вкинула в болото і грається тобою, як забруканою, попсованою забавкою, поки не кине десь на смітнику? Голубочко моя! Де ти, озовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і стрясу з себе ті пута, і рвануся до нового життя!
*
Дзінь-дзінь-дзінь!
Дзвоник у передпокої! В сю пору? Що се таке? Телеграма?
Івась, мабуть, спить уже?
Та ні. Чую, відмикає.
Якийсь гомін! Що се? Xтo се? До мене? В таку пору?.. Кроки в салоні.
— Се ти, Йвасю?
Я, прошу пана.
— Ти ще не спав?
— Ні, прошу пана. Читав досі.
— Що там таке?
— Якась пані в передпокою. Конче хоче бачитися з паном.
— Пані? Стара? Молода?
— Не знаю. Завельонована. Я перепрошав — не хотіла йти. Скинула футро. Там холодно, а вона сидить у такій легкій сукні, червоній з білими цятками...
— Проси!
В лютім 1905
_______________________
* Зберегти рівновагу духу! (лат.) — Ред.
* Свідоцтво вбожества (лат.).— Ред.
* Досвідчений Роберт (лат.).— Ред.
* І вмре і не зуміє в це поцілити (польськ.).— Ред.
* Повна пошана! (нім.) — Ред.
* Жінка — клерикальна істота (лат.).— Ред.