І архідиякон спересердя закрив книгу. Він провів рукою по чолу, немов хотів прогнати якусь настирливу думку; потім узяв зі стола цвях і невеличкий молоток, ручка якого була розмальована дивними кабалістичними знаками.
— З якогось часу, — промовив він, гірко посміхаючись, — я зазнаю невдачі у всіх своїх дослідах! Настирлива думка опанувала мене й сушить мій мозок, немов язик полум'я. Я не зміг навіть відкрити таємницю Кас-сіодорової лампи, що горіла без ґноту й оливи, а тим часом це така проста річ!
— Чи бач! — промимрив Жеан.
— …Отже, — не вгавав священик, — виходить, що досить однієї думки, щоб зробити мужчину слабким і нерозсудливим. Ох, як би сміялася з мене Клод Пернель, жінка, яка не змогла ні на хвилину перешкодити Ніколя Фламелю продовжувати велике діло! Бо й справді! Я тримаю в руках чародійний молоток Зехіеля! Щоразу, коли страшний рабин у глибині своєї келії бив цим молотком по цьому цвяху, той з його ворогів, якого він засудив, хоча б він і перебував за дві тисячі льє, заглиблювався на лікоть у землю, яка згодом його поглинала. Сам король Франції за те, що одного вечора необачно постукав у двері цього чарівника, по коліна загруз у паризькому бруку. Це сталося менше ніж триста років тому… І що ж! Я маю цей молоток, але в моїх руках він не грізніший від молотка коваля. А річ тільки в тому, щоб відшукати те чарівне слово, що його вимовляє Зехіель, ударяючи по цвяху.
"Нічого собі дрібничка!" — подумав Жеан.
— Ну, спробуймо, — жваво промовив архідиякон. — Якщо мені пощастить, я побачу, як блакитна іскра відскочить від головки цвяха. Емен-хетан! Емен-хетан!.. Ні, не те! Сіжеані! Сіжеані!.. Нехай цей цвях відкриє могилу кожному, хто носить ім'я Феб!.. Прокляття! Знову, завжди, вічно та сама думка!
І він гнівно кинув молоток. Після цього він так глибоко сів у крісло, що висока спинка повністю сховала його від очей Жеана. Кілька хвилин Жеан бачив тільки кулак архідиякона, судорожно стиснутий на якійсь книзі. Раптом дом Клод підвівся, схопив циркуль і мовчки начертав на стіні великими літерами слово:
'ANAГKH
— Мій брат з глузду з'їхав, — пробурмотів Жеан. — Було б значно простіше написати "Fatum" [205]; не всі ж мусять знати грецьку мову!
Архідиякон знову сів у крісло й схилив чоло на руки, наче хворий, що відчуває в голові важкість і жар.
Школяр з подивом стежив за братом. Він, Жеан, який давав таку широку волю своєму серцю, який визнавав тільки один закон — мудрий закон природи, який дозволяв своїм пристрастям вільно розвиватися і який завжди до дна висушував море сильних почуттів, щодня гуляючи, скільки душа забажає, — він не знав, не уявляв, якою люттю грає, кипить це море людських пристрастей, коли їм нема куди вилитись, як вони підносяться, як вони зростають, як виступають з берегів, як вони розмивають серце, як вибухають внутрішніми риданнями і здавленими судорогами, аж поки прорвуть греблю й вирвуться із свого ложа. Сувора й льодяна оболонка Клода Фролло, ця холодна личина неприступної й недосяжної доброчесності, завжди вводила Жеана в оману. Веселий школяр ніколи не замислювався над тим, скільки кипучої, бурхливої лави криється під снігом Етни.
Невідомо, чи здогадався він у ту мить про все це; але в усякому разі при всій своїй легковажності школяр зрозумів, що побачив те, чого йому не слід було бачити; що він побачив душу свого старшого брата в одному з її найтаємніших проявів, і не треба, щоб Клод про це дізнався. Помітивши, що архідиякон знову поринув у важкі роздуми, він тихесенько відійшов назад і зачовгав перед дверима ногами, як людина, котра щойно прийшла і попереджає про свій прихід.
— Увійдіть! — крикнув з келії архідиякон. — Я чекаю на вас! Я навмисне залишив ключ у дверях. Увійдіть, метре Жак.
Школяр сміливо увійшов. Архідиякон, для якого у такому місці цей візит був небажаний, здригнувся.
— Як, це ви, Жеане?
— У кожному разі, хтось на "Ж", — зухвало відповів рум'янолиций школяр.
Обличчя дом Клода знову набрало свого звичайного суворого виразу.
— Чого ви сюди з'явилися?
— Мій брате, — відповів школяр, силкуючись надати своєму обличчю зляканого і скромного виразу, з невинним виглядом мнучи в руках свою шапку, — я прийшов просити у вас…
— Чого?
— Трохи моральної допомоги, якої я дуже потребую. — Жеан не наважувався голосно додати: "І трохи грошей, яких я ще більше потребую". Ця, остання частина речення, залишилась невисловленою.
— Добродію, — промовив архідиякон холодним тоном, — я дуже невдоволений з вас.
— На жаль! — зітхнув Жеан.
Дом Клод повернув на чверть оберту своє крісло й пильно подивився на Жеана.
— Я дуже радий вас бачити.
Вступ був лиховісний. Жеан приготувався до суворої прочуханки.
— Жеане, мені щодня доводиться вислуховувати на вас скарги. Що це була за бійка, в якій ви палицею побили молодого віконта Альберта де Рамоншан?
— Ох! — сказав Жеан. — Подумаєш! Жалюгідний паж, який розважався тим, що обляпувая школярів грязюкою, пускаючи свого коня по калюжах.
— А хто такий Майє Фаржель, на якому ви подерли одяг? — запитав Клод. — У скарзі написано: "Tunicam dechiraverunt" [206].
— Овва! Цей поганенький плащ одного із школярів Монтегю!
— У скарзі сказано tunicam, а не cappettam [207]. Ви розумієте латинь? Жеан не відповів.
— Так, так, — провадив далі священик, похитуючи головою, — от яка тепер наука. Латинську мову ледве розуміють, сірійської зовсім не знають, а грецька у такій зневазі, що найученіші люди, не читаючи, пропускають грецькі слова й кажуть: Graecum est, non begitur [208].
Школяр рішуче звів очі.
— Шановний брате, чи хочете ви, щоб я вам переклав оте грецьке слово, що написано на стіні?
— Яке слово?
— 'ANAГKH.
На щоках архідиякона проступив легкий рум'янець, — так клуб диму сповіщає про приховане двигтіння в надрах вулкана. Але школяр майже не звернув на це уваги.
— Гаразд, Жеане, — насилу промимрив старший брат, — що ж означає це слово?
— Доля.
Рум'янець зник з обличчя Клода, а школяр безжурно проказав:
— А оте слово, що під ним написано тією ж самою рукою, 'ANAГNEIA — означає "скверна". Як бачите, ми таки дещо тямимо по-грецьки.
Архідиякон сидів мовчки. Ця лекція з грецької мови навіяла на нього задуму.