Собор Паризької Богоматері

Страница 55 из 153

Виктор Гюго

Воістину друкарство — це теж споруда, яка зростає і лине вгору нескінченними спіралями; у ній така сама мішанина мов, безперервна діяльність, невтомна праця, запекле змагання всього людства; у ній — обіто-ваний притулок для думки на випадок нового всесвітнього потопу, нового нашестя варварів. Це друга Вавілонська башта роду людського.

КНИГА ШОСТА

І. БЕЗСТОРОННІЙ ПОГЛЯД НА СТАРОВИННУ МАГІСТРАТУРУ

Надзвичайно щасливою людиною був року божого 1482-го шляхетний Робер д'Естутвіль, рицар, сйор де Бейн, барон д'Іврі й Сент-Андрі в ла Марш, радник і камергер короля та паризький прево. Минуло вже сімнадцять років з того часу, коли він одержав від короля 7 листопада 1465 року, тобто року появи комети [166], цю чудову посаду, що її вважали скоріше вотчиною, аніж службою: dignitas, — каже Іоанн Лемней, — quae cum non exiqua potestate politiam concernente, atque praerogativis multis et juribus conjuncta est [167].

Дивно було бачити в 1482 році на королівській службі дворянина, призначення на посаду якого видано ще за часів одруження побічної доньки Людовіка XI з позашлюбним сином герцога Бурбонського. У той день, коли Робер д'Естутвіль заступив Жана де Вільє в званні паризького прево, метр Жеан Дове зайняв місце месіра Елі де Торрета, першого голови трибуналу вищого суду; Жеан Жувенель Дезурсен витіснив П'єра де Морвільє з посади верховного судді Франції, а Реньйо де Дорман не виправдав сподівань П'єра П'юї на одержання місця постійного доповідача при королівському суді, зайнявши його сам. Ось скільки людей змінилося в званнях голови, канцлера верховного суду і доповідача відтоді, коли Робер д'Естутвіль дістав посаду паризького прево. її він дістав "на збереження", як про це провіщали жалувані грамоти, і, безперечно, він добре зберігав цю посаду. Він учепився в неї, вріс у неї, він настільки з нею зріднився, що уник тієї манії змін, якою був пройнятий Людовік XI, король недовірливий, сварливий і діяльний, який вважав, що, завдяки частим змінам, призначенням та усуванням, він підтримуватиме гнучкість своєї влади. Більше того, славний рицар домігся для свого сина права успадкування після його, Робера, смерті цієї посади. І ось уже два роки, як поруч його імені, в перших рядках реєстру постійних членів паризького міського суду красується ім'я дворянина Жака д'Естутвіля, зброєносця. Виняткова, звичайно, і небувала ласка! Правда, слід визнати, що Робер д'Естутвіль був хоробрим солдатом, що він мужньо підняв рицарський прапор проти "Ліги суспільного блага", що він підніс королеві в день її в'їзду до Парижа, 14… року, напрочуд гарного цукрового оленя. До того ж він користувався особливою прихильністю месіра Трістана л'Ерміта, голови королівського суду.

Надзвичайно солодким і приємним було життя месіра Робера. Насамперед дуже добра платня, до якої долучалися й звисали, мов додаткові грона в його винограднику, прибутки від цивільної та кримінальної канцелярії всієї судової округи, та ще й прибутки з цивільних і кримінальних справ, які розглядалися в судових залах підвалля Шатле, не рахуючи деяких невеликих зборів у його користь за переїзд через мости Мант і Корбейль, копиткового мита з паризьких базарів за продаж безрогої худоби та збіжжя, а також поборів з міряльників дров і вагарів солі. Додайте до цього насолоду роз'їжджати верхи по місту в супроводі цілого почту общинних старост і квартальних наглядачів, одягнутих у напівчервоні й напівбрунатні вбрання і вирізнятися серед них своїм шоломом, пом'ятим у битві під Монлері, та чудовим військовим убранням, яким ви можете захоплюватися ще й сьогодні, бо воно вирізьблене на гробниці Робера д'Естутвіля в абатстві Вальмон у Нормандії. А далі, хіба це не втіха, — мати цілковиту зверхність над судовими старшинами, воротарем і вартою Шатле, двома членами суду Шатле, auditores Castelleti [168], шістнадцятьма комісарами шістнадцятьох кварталів, тюремником Шатле, чотирма меншими чиновниками, ста двадцятьма кінними сержантами, ста двадцятьма сержантами-жезлоносцями, начальником нічного дозору з усіма йому підлеглими? А хіба це дрібниця — вершити правосуддя у найважливіших справах, мати право колесувати, вішати й четвертувати, не рахуючи дрібної юрисдикції в першій інстанції (in prima instantia, як сказано в хартіях) по всьому паризькому віконтству, так почесно наділеному сімома дворянськими судовими округами? Чи можна собі уявити щось привабливіше, ніж провадити арешт, чинити суд і розправу, як це щоденно робив месір Робер д'Естутвіль у Великому Шатле під широким приземкуватим склепінням епохи Філіппа-Августа — і щовечора вертатися на відпочинок до свого чарівного будиночка за огорожею королівського палацу, на вулиці Галілея, що його він одержав як посаг за дружиною, Амбруазою де Лоре. Адже прево бував стомлений тим, що відправляв усіляких бідолах ночувати у "тій маленькій халупі на Шкуродерній вулиці, яку судді та старшина Парижа часто використовували під в'язницю, бо вона мала одинадцять футів завдовжки, сім футів та чотири дюйми завширшки й одинадцять футів заввишки"! [169]

Месір Робер д'Естутвіль не обмежувався тільки своїми судовими правами прево та паризького віконта, він ще закидав оком і в'їдливим словом у верховний королівський суд. Не було такої хоч скільки-небудь високопоставленої особи, яка, перш ніж попасти до ката, не пройшла б через його руки. Це він подався у Бастілію Сент-Антуан, щоб доставити на майдан Ринку благородного пана герцога Немурського та щоб відправити на Гревський майдан шляхетного пана Сен-Поля, який упирався і кричав, на велику радість пана прево, що не любив конетабля.

Усього цього, звичайно, більш ніж досить, щоб зробити життя людини щасливим і пишним і щоб пізніше заслужити знаменну сторінку в тій цікавій історії паризьких прево, з якої дізнаємся, що Удард де Вільнев мав будинок на вулиці М'ясників, що Гійом де Лангаст купив велику та малу Савойю, що Гійом Тібу заповідав черницям монастиря святої Женев'єви свої будинки на вулиці Клопен, що Гюг Обріо мешкав у палаці "Дикобраз", і багато інших подробиць приватного життя.

Однак, незважаючи на те, що месір Робер д'Естутвіль мав усі підстави для того, щоб сприймати життя спокійно й радісно, він прокинувся ранком 7 січня 1482 року в дуже похмурому настрої Звідки взявся цей настрій? На таке питання він не зміг би й сам відповісти. Чи був цей настрій навіяний тим, що небо було хмарне, або тим, що пряжка його старої портупеї часів Монлері була погано застебнута й туго стягала його огрядну, як в усіх прево, постать? Чи, може, тому, що він побачив ту зневагу, з якою поставилися до його особи гультяї, що проходили повз його вікна по чотири вряд, у камзолах без сорочок, у дірявих капелюхах, з торбинами та фляжками при боці? Чи, може, це було невиразним передчуттям того, що майбутній король Карл VIII з наступного року уріже прибутки паризького прево на триста сімдесят ліврів шістнадцять соль-дів і вісім деньє? Нехай читач дошукується причини сам, а щодо нас, то ми схильні припускати, що він був у поганому настрої саме тому, що мав поганий настрій.