V. ПРИКРОЩІ ТРИВАЮТЬ
Гренгуар, оглушений падінням, усе ще лежав на бруківці біля підніжжя статуї пречистої діви на розі вулиці. Поступово він опритомнював; перші кілька хвилин він ще витав у напівсвідомих, не позбавлених приємності мареннях, в яких ефірно-легкі постаті циганки та кізки змішувалися з важким кулаком Квазімодо. Цей стан тривав недовго. Гостре відчуття холоду в тих частинах тіла, що торкалися бруку, нарешті привело Гренгуара до пам'яті й примусило його свідомість повернутися до дійсності.
— Чого мені так холодно? — спитав він раптом і помітив, що лежить майже посередині стічної канави.
— Чортів горбатий циклоп! — процідив крізь зуби Гренгуар і спробував підвестися. Але він був так оглушений падінням і побитий, що мусив залишитися на місці. А втім, він міг досить вільно рухати однією рукою, отже, заткнувши собі носа, поет скорився своїй долі.
"Паризька грязюка, — подумав він (певен, що ця канава буде йому притулком, — А самотньому в притулку тільки думай та міркуй). — паризька грязюка якась особливо смердюча. В ній, мабуть, багато леткої і азотистої солі. Так принаймні вважає метр Ніколя Фламель та герметики…" [69]
Слово "герметики" раптом навело його на думку про архідиякона Клода Фролло. Він пригадав собі бурхливу сцену, свідком якої нещодавно був, пригадав, що циганка виривалася від двох чоловіків і що у Квазімодо був спільник. І тоді зловісне, гордовите обличчя архідиякона невиразно промайнуло у його спогадах.
"Це було б диво!" — подумав Гренгуар. І, грунтуючись на цьому, він заходився споруджувати фантастичну будову гіпотез — цю карткову хатку філософів.
Потім, раптом повернувшись до дійсності, вигукнув:
— От тобі й на! Я замерзаю!
І справді, становище ставало дедалі нестерпнішим. Кожна молекула води в канаві відбирала молекулу тепла з його тіла, і його температура та температура канави починала невблаганно зрівнюватись.
До того ж ще й нова біда впала на нього.
Зграя дітлахів, цих малих босоногих дикунів, які мають безсмертне прізвисько "гаменів" і споконвіку збивають паризький брук і які щовечора, коли ми дітьми виходили зі школи, кидали в нас камінням тільки за те, що наші штани не були подерті, — така ватага малих бешкетників, анітрохи не зважаючи на сон навколишніх мешканців, регочучи й репетуючи, бігла до того перехрестя, де лежав Гренгуар. Вони тягли за собою щось схоже на лантух, а стукіт їхніх сабо міг би розбудити й мертвого. Гренгуар, душа якого ще не зовсім покинула його грішне тіло, трохи підвівся.
— Гей! Геннекене Дандеш! Гей, Жеане Пенсбурд! — ревли вони. — Старий Есташ Мубон, що торгував залізом на розі вулиці, помер. Ми захопили його сінник і розпалимо зараз святкове вогнище. Сьогодні ж свято на честь фламандців!
Отак гукаючи, вони кинули сінник просто на Гренгуара, до якого підбігли, не помітивши його. Водночас один хлопець схопив віхоть соломи, щоб запалити сінник від світильника, який горів перед статуєю пречистої діви.
— Господи помилуй! — промимрив Гренгуар. — Здається, тепер мені стане надто гаряче!
Момент був критичний. Гренгуар мав опинитися між вогнем і водою. Він зробив надлюдське зусилля, зусилля фальшивомонетника, якого мають зварити живцем і який намагається вирватися, звівся на ноги, відкинув сінник на хлопчаків і побіг.
— Пречиста діво! — заверещали дітлахи. — Торговець залізом повернувся з того світу.
І вони кинулися хто куди.
Поле бою лишилося за сінником. Бельфоре, отець ле Жюж і Коррозе запевняють, що другого дня духовенство цієї парафії урочисто підібрало сінник і перенесло його до ризниці церкви Сент-Оппортюне, де ключар аж до 1789 року мав неабиякий зиск з великого чуда, що його вчинила статуя пречистої діви на розі вулиці Моконсей пам'ятної ночі з 6 на 7 січня 1482 року, самою своєю присутністю вигнавши біса з покійного Есташа Мубона, котрий, щоб обдурити чорта, вмираючи, хитро заховав свою душу в сінник.
VI. РОЗБИТИЙ КУХОЛЬ
Якийсь час Гренгуар біг щодуху, сам не знаючи куди, натикаючись на стіни будинків на поворотах, перестрибуючи через безліч канав, перетинаючи безліч вуличок, безліч глухих кутів, безліч перехресть, шукаючи виходу й проходу через усі повороти Ринкового майдану, досліджуючи в своїм панічнім страху те, що чудова латинська мова старовинних хартій називає "tota via, cheminum et viaria" [70]. Раптом наш поет зупинився: по-перше, для того, щоб перевести дух, а по-друге, тому, що його, так би мовити, схопила за комір дилема, яка нараз постала перед ним.
— Щось мені здається, метре П'єр Гренгуар, — сказав він сам до себе, притуляючи палець до лоба, — що ви біжите, немов якийсь божевільний. Таж малі бешкетники злякалися вас не менше, ніж ви їх. Здається, ви чули стукіт їхніх сабо, коли вони тікали на південь, тоді як ви мчали на північ. Отож одне з двох: або вони втекли і залишений ними сінник саме і є тим гостинним ложем, якого ви з самого ранку марно шукаєте і яке в чудесний спосіб посилає вам пречиста діва в нагороду за написане на її честь мораліте; або, можливо, хлопчаки не втекли і, отже, запалили сінник. А це ж якраз і є те чудове вогнище, якого ви так потребуєте, щоб піднестися духом, обсохнути й зігрітися. В обох випадках сінник, чи то як добре вогнище, чи як добре ложе, є подарунком небес. Може, пречиста діва Марія, що стоїть на розі вулиці Моконсей, тільки задля цього й послала смерть Есташеві Мубону, і тікати, мов той пікардієць від француза, залишаючи позад себе те, чого ви шукаєте, Пере Гренгуар, безглуздо; ви — просто дурень!
І, роздивляючись та приглядаючись, принюхуючись та прислухаючись, він повернув назад, намагаючись відшукати благословенний сінник. Але даремно. Навкруги були тільки нагромадження будинків, глухі кути, роздоріжжя. Щодалі його більше й більше огортали сумніви та вагання, він плутався і блукав у цій мережі темних вуличок, немов у лабіринті самого замку Турнель. Нарешті втратив терпіння і з пафосом вигукнув:
— Будьте ви прокляті, роздоріжжя! Сам чорт створив вас за образом і подобою своїх вил!
Цей вигук трохи підбадьорив його, а помічений ним у цю мить в кінці довгої та вузької вулички червонуватий відблиск ще більше додав йому духу.