— Пере Гренгуар, куди ви поділи малу циганську танцівницю? — спитав архідиякон.
— Есмеральду? Як ви різко змінюєте тему розмови. — Здається, вона була вашою дружиною?
— Так, нас повінчали розбитим кухлем на чотири роки. До речі, — додав Гренгуар, не без лукавства дивлячись на архідиякона, — ви все ще думаєте про неї?
— А ви? Ви вже не думаєте?
— Іноді. У мене так багато справ! Боже мій, яка гарненька була маленька кізка!
— Здається, циганка вам врятувала життя?
— Так, їй-бо, це правда!
— Що з нею сталося? Що ви з нею зробили?
— Далебі, не знаю. Здається, її повісили.
— Ви так гадаєте?
— Я в цьому не певен. Коли я відчув, що тут пахне шибеницею, я вийшов з гри.
— І це все, що ви знаєте?
— Стривайте! Мені казали, що вона сховалася в Соборі Паризької богоматері і що там вона в повній безпеці. Я дуже радий цьому, але досі не межу дізнатися, чи врятувалася з нею кізка. От і все, що я знаю.
— Я розкажу вам більше! — вигукнув Клод, і його голос, досі тихий, повільний, майже глухий, раптом став громовим. — Вона справді знайшла притулок у Соборі богоматері, але за три дні правосуддя забере її звідти і її повісять на Гревському майдані. Вже є ухвала судової палати.
— Ото прикрість! — сказав Гренгуар.
Вмить до священика повернувся його холодний спокій.
— А якому дияволу, — заговорив поет, — спало на думку домагатися її повторного арешту? Хіба не можна було дати спокій суду? Кому яка шкода від того, що нещасна дівчина знайшла притулок під арками Собору богоматері поряд з гніздами ластівок?
— Між людьми бувають дияволи, — відповів архідиякон.
— Це страшенно прикро, — зауважив Гренгуар. Архідиякон, помовчавши, запитав:
— Отже, вона врятувала вам життя?
— Так, у моїх друзів-волоцюг. Ще трохи, і мене б повісили. Тепер вони б шкодували за цим.
— Ви нічого не хочете зробити для неї?
— З великою радістю, дом Клоде. Коли б тільки не вскочити у якусь халепу!
— Ну й що ж з того?
— Як це що з того? Добре вам так казати, а я почав два великих твори.
Священик ударив себе по лобі. Незважаючи на його удаваний спокій, час од часу якийсь різкий жест виказував його внутрішнє хвилювання.
— Як її врятувати? Гренгуар відповів:
— Учителю, я скажу вам: "Il padelt", що по-турецькому означає: "Бог — наша надія".
— Як врятувати її? — повторив задумливо Клод. Гренгуар теж ударив себе по лобі.
— Послухайте, вчителю! У мене багата уява. Я знайду вихід… А що коли попросити короля про помилування?
— Людовіка Одинадцятого? Про помилування?
— А чому б і ні?
— Спробуй-но відібрати кістку в тигра! Гренгуар заходився вигадувати нові засоби.
— Добре, прошу! Якщо бажаєте, я скажу повитухам, що дівчина вагітна.
Запалі очі священика спалахнули.
— Вагітна! Негіднику, хіба тобі щось відомо?
Вигляд його налякав Гренгуара. Він поспішив відповісти:
— О ні, зовсім ні! Наше одруження було справжнім forismaritagium [257]. Я тут ні при чому. Але в такий спосіб можна домогтися відстрочки.
— Безумство! Ганьба! Замовкни!
— Ви даремно гарячкуєте, — пробурчав Гренгуар. — Домоглися б відстрочки, це б нікому не зашкодило, а повитухи, бідні жінки, заробили б сорок паризьких деньє.
Священик не слухав його.
— А проте необхідно, щоб вона звідти вийшла! — бубонів він. — Ухвала почне діяти через три дні. Але хай не буде навіть ухвали… Квазімодо! У жінок такий збочений смак! — Він підвищив голос. — Метре П'єр, я все добре обміркував, є тільки один шлях до порятунку.
— Який саме?.. Я не бачу жодного.
— Слухайте, метре П'єр, пригадайте, що ви їй завдячуєте своїм життям. Я відверто розкриваю вам свій план. Церкву вдень і вночі охороняють. Звідти випускають лише тих, кого бачили, як вони входили. Ви прийдете. Я проведу вас до неї. Ви обміняєтеся з нею одягом — вона одягне ваш плащ, а ви її спідницю.
— Досі все йде добре, — зауважив філософ, — а далі?
— А далі? Вона вийде, ви залишитесь. Вас, можливо, повісять, зате її буде врятовано.
Гренгуар з серйозним виглядом почухав себе за вухом.
— Диви-но, — сказав він, — оце ідея, яка мені самому й не спала б на думку.
При несподіваній пропозиції Клода відкрите й добродушне обличчя поета раптом спохмурніло, як хмурнішає веселий італійський пейзаж, коли раптовий подув злого вітру вкриє хмарою сонце.
— Отже, Гренгуар, що ви скажете про цей план?
— Я скажу, учителю, що мене повісять не "можливо", а напевно.
— Це вас не обходить.
— Хай йому чорт! — вигукнув Гренгуар.
— Вона врятувала вам життя. Ви лише сплатите свій борг.
— У мене багато інших боргів, яких я не сплачую.
— Метре П'єр, це необхідно. Архідиякон говорив владно.
— Послухайте, дом Клоде, — відповів остаточно сторопілий поет, — ви наполягаєте, але ви неправі. Я не розумію, чому я мушу дати себе повісити за когось іншого?
— Та що вас так прив'язує до життя?
— О! Тисячі причин!
— Які, скажіть, коли ваша ласка?
— Які? Повітря, небо, ранок, вечір, сяйво місяця, мої добрі приятелі-волоцюги, жарти з веселими дівчатами, вивчення чудових архітектурних пам'яток Парижа, три товстих твори, які я маю написати, — один з них проти єпископа та його млинів. Та хіба мало що! Анаксагор казав, що він живе на світі, щоб милуватися сонцем. І до того ж я маю щастя з ранку до ночі перебувати в товаристві генія, тобто із самим собою, а це дуже приємно.
— Базікало! — пробурмотів архідиякон. — Ну скажи: це життя, яке ти вважаєш таким приємним, хто тобі його зберіг? Кому ти завдячуєш тим, що дихаєш повітрям, що милуєшся небом, що маєш можливість утішати свій пташиний розум усякими нісенітницями й дурницями? Де б ти був, якби не Есмеральда? І ти хочеш, щоб вона вмерла. Вона, завдяки якій ти живеш? Ти хочеш смерті цієї чарівної, лагідної, надзвичайної істоти, без якої померкне денне світло! Божественнішої, ніж сам господь бог! А ти, напівмудрець, напівдивак, ти — невдала спроба чогось, подоба рослини, яка уявляє, що вона рухається і мислить, ти користуватимешся тим життям, яке вкрав у неї, життям, таким же непотрібним, як свічка, засвічена опівдні! Вияви трохи жалості, Гренгуар! Будь і ти великодушним! Вона подала тобі приклад.
Священик говорив пристрасно. Гренгуар слухав його спочатку байдуже, потім розчулився, і нарешті мертвотно-бліде обличчя його спотворилося гримасою, яка зробила його схожим на немовля, хворе на кольки.