Близько години по півночі гості почали роз'їжджатися. Квазімодо, прихований темрявою, бачив, як вони виходили з освітленого смолоскипами під'їзду. Але ротмістра серед них не було. Сумні думки огортали Квазімодо. Час від часу, знудьгувавшись, він поглядав угору. Величезні чорні хмари, важкі й пошарпані, мов траурним крепом підпирали зоряне склепіння ночі. Вони здавались павутинням на небесному схилі.
Раптом він побачив, як таємниче розчинилися скляні двері балкона, камінна балюстрада якого була над його головою. Легенькі скляні двері пропустили дві постаті й зачинилися безшумно. Це були чоловік і жінка. Квазімодо ледве впізнав у чоловікові красуня офіцера, а в жінці—молоду даму, яка вранці з цього самого балкона вітала ротмістра. На майдані було зовсім темно, а подвійна червона портьєра, що зімкнулася за ними, тільки-но зачинилися двері, не пропускала на балкон жодного промінчика світла.
Молодий чоловік і молода дівчина, наскільки міг зрозуміти глухий, який не чув жодного їхнього слова, були захоплені ніжною розмовою. Молода дівчина, видно, дозволила офіцерові обняти її за стан і лише слабо ухилялася від його поцілунку.
Квазімодо знизу міг спостерігати цю сцену, тим більш чарівну, що її не було призначено для сторонніх очей. Гірко йому було дивитися на це щастя, цю красу. Кінець кінцем поклик природи не завмер у бідоласі, і хоч його хребет був спотворений, дрож пристрасті пробігав по ньому, як і в кожної іншої людини.
Він розмірковував над тією нещасною долею, яку приготувало йому провидіння; він думав про те, що жінки, кохання, пристрасть завжди поставатимуть перед його очима, а сам він приречений вічно залишатися тільки свідком чужого щастя. Але що найсильніше його терзало, що домішувало до болю ще і обурення, то це думка про те, як би страждала циганка, коли б могла побачити цю сцену. Щоправда, ніч була темна, і Есмеральда, якщо вона все ще не покинула свого місця (а він в цьому не мав сумніву), була надто далеко, щоб бачити закоханих. Він сам ледве міг розгледіти їх у темряві. Це втішало його.
Тим часом бесіда на балконі дедалі пожвавлювалась. Дама, здавалося, благала офіцера не вимагати від неї більшого. Квазімодо бачив тільки немов до молитви складені руки, усмішку крізь сльози, підведені до зірок очі молодої дівчини й пристрасний, спрямований на неї погляд офіцера.
На щастя, бо опір молодої дівчини слабшав, балконні двері раптом розчинились, і на порозі з'явилася літня дама. Красуня, видно, збентежилась, в офіцера вихопився жест досади, і всі троє пішли до кімнати.
Через хвилину біля ґанку зафоркав кінь, і пишний офіцер, закутаний у плащ, швидко проскакав повз Квазімодо.
Дзвонар дав йому завернути за ріг, потім з мавпячою спритністю побіг за ним, вигукуючи:
— Гей, ротмістре! Ротмістр зупинився.
— Що тобі від мене треба, голодранцю? — спитав він, розгледівши в темряві дивну постать, що бігла до нього, кульгаючи й похитуючись з боку на бік.
Квазімодо наздогнав його й сміливо взявся за вуздечку коня.
— Ідіть за мною, ротмістре; тут недалечко є хтось, хто бажає з вами поговорити.
— Клянуся Магометом, — промовив Феб, — я десь бачив цього скуйовдженого зловісного птаха! Ану ж бо, хлопче, відпусти повід!
— Ротмістре, — наполягав глухий, — ви не бажаєте дізнатися, хто вас хоче бачити?
— Кажу тобі, відпусти повід! — нетерпляче повторив ротмістр. — Чого ти повиснув на шиї мого скакуна? Чи ти думаєш, що це не кінь, а шибениця?
Квазімодо зовсім не збирався відпускати коня і намагався повернути його назад. Не розуміючи, чим пояснити опір ротмістра, він поспішно сказав:
— Ходімте, ротмістре, на вас чекає жінка. — І з зусиллям додав: — Жінка, яка вас кохає.
— Ото опудало! — вигукнув ротмістр. — Він думає, що я повинен бігати до всіх жінок, які кохають мене або кажуть, що кохають! Що як ця жінка схожа на тебе, совина ти пико! Скажи тій, яка тебе послала, що я одружуюсь! Хай вона забирається під три чорти!
— Слухайте, — вигукнув Квазімодо, певний того, що цим словом він переможе усякий сумнів ротмістра, — ходімте, пане, бо вас кличе циганка, яку ви знаєте!
Це слово таки справило сильне враження на Феба, але зовсім не те, на яке сподівався глухий. Згадаймо, що наш галантний офіцер зник разом з Фльорделіс за кілька хвилин перед тим, як Квазімодо вирвав засуджену з рук Шармолю. Відтоді він, буваючи в домі Гонделор'є, старанно остерігався говорити про цю жінку, згадувати про яку йому все ж було важко, а Фльорделіс, із свого боку, вважала недипломатичним повідомляти його про те, що циганка жива. Отже, Феб був певен того, що нещасна Сіміляр мертва й що з дня її смерті минув уже місяць, а може, й два. Додамо, що ротмістр подумав у цю хвилину про глибоку нічну пітьму, про надприродну потворність і замогильний голос надзвичайного посланця, про те. що було вже за північ, що вулиця була така ж безлюдна, як і в той вечір, коли з ним заговорив понурий монах. Та й кінь хропів, косуючи на Квазімодо.
— Циганка! — вигукнув він злякано. — А ти хто? Посланець з того світу?
І він схопився за ефес шпаги.
— Скоріше, скоріше, — повторював глухий, намагаючись потягти його коня за собою. — Сюди!
Феб ударив його чоботом у груди.
Око Квазімодо заблищало. Він зробив рух, щоб кинутися на ротмістра. Потім, стримавши себе, сказав:
— О, які ви щасливі, що хтось вас кохає! — Він з особливим притиском вимовив слово "хтось". Відпустивши поводи, він крикнув:
— Ідіть собі!
Феб, лаючись, пришпорив коня. Квазімодо дивився йому вслід, аж поки той зник у нічному тумані.
— О, — прошепотів бідний глухий, — відмовитись від неї!
Він повернувся до Собору, засвітив свій каганець і піднявся на башту. Як він і гадав, циганка все ще стояла на тому ж місці. Побачивши його здалеку, вона побігла назустріч.
— Сам! — вигукнула вона, розпачливо сплеснувши руками.
— Я не міг його знайти, — холодно відповів Квазімодо.
— Треба було чекати всю ніч, — із запалом заперечила вона. Він бачив її гнівний жест і зрозумів докір.
— Я постараюся знайти його наступного разу, — промовив він, похнюпивши голову.
— Іди геть! — сказала вона.
Квазімодо пішов. Дівчина була невдоволена з нього. Але він волів зносити від неї образи, ніж завдати їй болю. Усю скорботу він залишив для себе.