Собака Баскервілів

Страница 42 из 48

Артур Конан Дойл

— Далі не треба, — сказав він. — Ось ці валуни стануть для нас чудовою ширмою.

— Тут і чекатимемо?

— Так, улаштуємо засідку. Станьте ось сюди, Лестрейде. Ватсоне, ви ж бували в будинку? Розміщення кімнат знаєте? Он ті вікна з щільною рамою — що це?

— Здається, кухня.

— А наступне, яскраво освітлене?

— Це їдальня.

— Штори підняті. Ви краще за мене знаєте, як туди пройти. Зазирніть у вікно — що вони там роблять? Тільки, заради Бога, тихше, щоб вас не почули.

Я підкрався навшпиньки до низької кам’яної огорожі, що оточувала хирлявий Степлтонівський садок, і, пробираючись у її тіні, дійшов до того місця, звідки можна було зазирнути в незавішене вікно.

У кімнаті були двоє чоловіків — сер Генрі й Степлтон. Вони сиділи один навпроти одного за круглим столом, до мене в профіль, і курили сигари. Перед ними стояли філіжанки з кавою та вино. Степлтон жваво говорив про щось, але баронет сидів блідий і слухав його неуважно. Його, найімовірніше, непокоїла думка про майбутнє повернення додому лиховісними болотами.

Аж ось Степлтон підвівся і вийшов із кімнати, а сер Генрі підлив собі вина в склянку й відкинувся на спинку стільця, попихкуючи сигарою. Я почув скрип дверей, потім шерех гравію на стежці. Кроки наближалися до мене. Виглянувши через стіну, я побачив, що натураліст зупинився біля невеликого хлівця збоку саду. Брязнув ключ у замку, і в хлівці почулася якась метушня. Степлтон пробув там не більше, ніж дві хвилини, знову гримнув ключем, пройшов повз мене й зник у будинку. Побачивши, як він повернувся до свого гостя; я обережно прокрався до товаришів і розповів їм про все це.

— Виходить, жінка не з ними? — запитав Холмс, коли я закінчив.

— Ні.

— Тоді де вона? Адже, крім кухні і їдальні, всі вікна темні.

— Навіть не знаю.

Я вже згадував, що над Ґрімпенською тванню стелився густий білий туман. Він повільно повз у наш бік, оточуючи нас низьким, але щільним валом. Угорі струмінь місячного світла перетворював його на мерехтливе крижане поле, над яким, немов чорні списи, здіймалися верхівки віддалених гранітних стовпів. Холмс повернувся в той бік і, дивлячись на цю білу стіну, що повільно підповзала, невдоволено пробурмотів:

— Погляньте, Ватсоне, туман суне прямо на нас.

— А це недобре?

— Гірше нікуди! Туман — єдине, що може порушити мої плани. Але сер Генрі там не затримається. Уже десята година. Тепер усе — і наш успіх, і навіть його життя — залежить від того, чи вийде він, перш ніж туман доповзе до стежки, чи ні.

Нічне небо було чисте, без єдиної хмаринки. Зірки холодно поблискували у височині, місяць заливав болота м’яким непевним світлом. Прямо перед нами чорніли обриси будинку з гострим дахом і немов наїжаченими трубами, які чітко проступали на зоряному небі. Широкі золоті смуги падали з вікон нижнього поверху в сад і далі, на болота.

Одна з них раптом згасла. Слуги вийшли з кухні. Тепер лампа горіла тільки в їдальні, де ті двоє — убивця-господар та гість, який нічого не підозрює — покурювали сигари й вели свою розмову.

Біла волокниста завіса, що затягла майже все болото, з кожною хвилиною наближалася до будинку. Перші прозорі пасма вже завивалися біля золотавого квадрата освітленого вікна. Віддалена стіна саду зникла в цій імлі, виднілися тільки верхівки дерев. От білясті кільця з’явилися по обидва боки будинку й повільно злилися в щільний вал, і верхній поверх з дахом виплив над ним, наче чарівний корабель на хвилях примарного моря. Холмс люто вдарив кулаком об камінь, за яким ми стояли, і нетерпляче тупнув ногою.

— Якщо через чверть години він не з’явиться, стежку затягне туманом, а через півгодини ми вже не зможемо роздивитися власних рук в цій імлі.

— Відійдімо трохи назад, там вище.

— Мабуть, так і зробимо.

У міру того, як туман насувався на нас, ми відступали щораз далі, поки не опинилися за півмилі від будинку. Але суцільне білясте море, посріблене зверху місяцем, підкрадалося й туди, все наступаючи повільно, але неухильно.

— Ми зайшли занадто далеко, — сказав Холмс. — Це вже ризиковано: його можуть наздогнати, перш ніж він дійде до нас. Та хай там як, залишимося тут.

Він опустився на коліна й приклав вухо до землі.

— Слава Богові! Здається, іде!

У тиші боліт почулися швидкі кроки. Пригнувшись за валунами, ми напружено вдивлялися в каламутно-сріблясту стіну, що підступала до нас.

Кроки все наближалися, і от з туману, немов розгорнувши перед собою завісу, виступив той, на кого ми чекали. Побачивши над собою чисте зоряне небо, він з подивом огледівся. Потім швидко попрямував стежкою повз нас і почав підніматися пологим схилом, який починався одразу за валунами. На ходу він раз у раз озирався через плече, очевидно, чогось остерігаючись.

— Тс-с! — шепнув Холмс і клацнув курком. — Дивіться! Он він!

У самісінькій гущавині туману, що підповзав до нас, почувся розмірений, дрібний тупіт. Біла стіна була від нас уже за п’ятдесят ярдів, і ми троє уп’ялися в неї поглядом, не знаючи, яке чудовисько з’явиться звідти. Стоячи поруч із Холмсом, я мигцем поглянув йому в обличчя — бліде, схвильоване, з очима, які палали при місячному світлі. І раптом воно змінилося: погляд став зосередженим і суворим, рот розкрився від здивування. Тієї миті Лестрейд скрикнув від жаху й упав ниць на землю. Я випростався і, майже паралізований видовищем, що постало перед моїми очима, потягнувся знесиленою рукою до револьвера. Так! Це був величезний собака, чорний, як смола. Але такого пса ще ніхто з нас, смертних, не бачив. З його роззявленої пащеки вивергалося полум’я, очі метали іскри, по морді й загривку переливався мерехтливий вогонь. У жодному збудженому мозку не могло б виникнути страшнішого, огиднішого видіння, ніж ця пекельна істота, яка вискочила на нас із туману.

Чудовисько мчало по стежці величезними стрибками, принюхуючись до слідів нашого друга. Ми отямилися лише після того, як воно пробігло повз нас. Тоді я і Холмс одночасно вистрілили, оглушливе ревіння переконало нас: щонайменше одна з куль влучила в ціль. Але собака не зупинився і мчав уперед. Ми бачили, як сер Генрі повернувся, блідий-блідий при світлі місяця, підняв із жахом руки і наче скам’янів у цій безсилій позі, не зводячи очей з чудовиська, яке його наздоганяло.