Хіба можна було забути цей незвичайний червонясто-коричневий костюм — той самий, у якому баронет уперше з’явився на Бейкер-Стріт! Нам достатньо було миті, щоб упізнати його, а потім сірник спалахнув і згас так само, як згасла в нас остання іскра надії. Холмс застогнав, і я навіть у темряві побачив, як він зблід.
— Мерзотник! Мерзотник! — Руки в мене стислися в кулаки. — Холмсе, я ніколи не пробачу собі, що залишив його напризволяще!
— Моя провина більша, Ватсоне. Я пожертвував життям клієнта тільки заради того, щоб підсумувати цю справу. Я не пам’ятаю іншого такого удару за всю свою практику. Але хто, хто міг знати, що, незважаючи на всі мої застереження, він ризикне вийти на болота?!
— І ми чули його крик — Боже мій, який крик! — і не могли одразу прийти йому на допомогу! Але куди подівся цей дивовижний собака — винуватець його смерті? Може, він зараз десь тут? І де Степлтон? Він відповість за це!
— Так, він за все відповість, про це я подбаю. І дядько, й племінник — обидва вбиті. Один помер від страху, тільки побачивши перед собою це чудовисько, яке він уважав надприродною істотою; інший — рятуючись від нього втечею. Але тепер нам треба довести, що між цією людиною й собакою є зв’язок. Ми чули, як виє пес, але це ще не доказ, бо сер Генрі, ймовірно, розбився під час падіння. І все-таки, присягаюся, яким би хитрим не був наш супротивник, завтра він буде у мене в руках!
Вражені раптовим непоправним лихом, що поклало настільки сумний кінець нашій тривалій і непростій роботі, ми стояли біля знівеченого тіла.
Потім, коли крізь хмари пробився місяць, піднялися на кам’яне пасмо, з якого впав наш бідолашний друг, і оглянули звідти болота, посріблені місячним сяйвом. Удалині, десь біля Ґрімпена, виднівся жовтий вогник. Він міг горіти тільки у відокремленому житлі Степлтонів. Я з прокльоном пригрозив у той бік кулаком:
— Чого ми чекаємо? Треба схопити його негайно!
— Справу ще не закінчено, а він — людина обережна, хитра. Ми багато про що можемо знати, а от спробуйте це довести! Один необережний крок — і негідник вислизне від нас.
— То що тоді робити?
— На завтра турбот у нас вистачить. А сьогодні нам залишається тільки зробити останню послугу нещасному серові Генрі.
Ми спустилися крутим схилом і підійшли до безформної чорної фігури, що лежала на посріблених місяцем каменях. Коли я побачив це скорчене тіло, серце в мене стислося від болю, очі затуманилися слізьми.
— Доведеться послати за допомогою, Холмсе. Ми не донесемо його до будинку… Боже мій, що з вами таке? Ви з глузду з’їхали?
Холмс скрикнув і нахилився над тілом сера Генрі. І раптом почав пританцьовувати, з реготом трусячи мені руку. Невже це мій суворий, завжди такий стриманий друг? От що буває, коли приховане полум’я проривається назовні!
— Борода! У нього борода!
— Борода?
— Це не сер Генрі!.. Боже, то це мій сусід — каторжанин!
Ми миттю перевернули тіло, і закривавлена борода уп’ялася тепер просто в холодний яскравий лик місяця. Сумнівів бути не могло!
Низьке чоло, глибоко запалі, як у мавпи, очі. Це було те саме обличчя, яке при світлі свічки майнуло переді мною в ущелині, — обличчя вбивці Селдена!
І тут я все зрозумів. Я згадав, що баронет подарував Берріморові чи не весь свій старий гардероб. Виходить, Беррімор віддав його Селденові, щоб той переодягнувся до від’їзду. Черевики, сорочка, кепі — усе носив колись сер Генрі. Щоправда, трагедія залишалася трагедією, але ж ця людина так чи інакше заслуговувала на смерть за законами нашої країни. Сам не свій від радості, я пояснив Холмсу, як усе це сталося.
— Виходить, нещасний загинув через костюм, — сказав він. — Собаці, звичайно, дали понюхати якусь річ сера Генрі — цілком імовірно, того самого черевика, вкраденого у готелі, — і пустили її слідами каторжника. Залишається нез’ясованим тільки одне: як Селден побачив у темряві, що за ним хтось женеться?
— Напевно, почув.
— Почув, що болотами бігає собака, і почав кликати на допомогу, ризикуючи бути впійманим? Ні, каторжанина цим не налякаєш. Отже: як Селден міг побачити, що за ним женеться собака?
— Як на мене, є дивніші речі. Чому цього собаку… Припускаючи, що наші здогади правильні…
— Я нічого такого не припускаю.
— Гаразд. Чому цього собаку випустили на болота сьогодні вночі? Навряд чи він завжди має таку свободу. Степлтон, імовірно, чекав, що сер Генрі прийде сюди.
— Моя загадка складніша. На вашу ми незабаром отримаємо відповідь, а моя, мабуть, так і залишиться нерозгаданою. А тепер треба вирішити, що нам робити з цим сердешним. Не можна ж залишати його тут на поживу лисицям і шулікам.
— Нехай полежить у якійсь печері, поки ми не повідомимо в поліцію.
— Правильно. Туди ми його донесемо. Погляньте, Ватсоне! Що це? Невже він сам? Ну й зухвальство!.. Жодного слова про наші підозри, жодного слова! Інакше зруйнуються всі мої плани.
З глибини боліт до нас хтось наближався. Він курив сигару, вогник тьмяно мерехтів удалині. Місяць яскраво освітлював його, і я одразу впізнав хирляву фігуру й швидку ходу натураліста. Побачивши нас, він зупинився, потім знову пішов уперед.
— Докторе Ватсон! Невже це ви? Ніяк не думав зустріти вас уночі на болотах! Боже мій, що це? Що трапилося? Ні, не може бути! Невже це наш друг, сер Генрі?!
Степлтон пробіг повз мене й нахилився над трупом…
Я почув переривчасте дихання, сигара випала з його руки на землю.
— Хто… Хто це? — затинаючись, промимрив він.
— Це Селден, каторжанин, який утік з прінстаунської в’язниці.
Степлтон повернув до нас смертельно-бліде обличчя. Величезним зусиллям волі йому вдалося опанувати себе й нічим не видати свого подиву й розчарування. Його пильний погляд зупинився спочатку на Холмсі, потім — на мені.
— Боже мій, який жах! Як це сталося?
— Мабуть, упав он із того укосу й скрутив собі в’язи. Ми з приятелем гуляли болотами й почули чийсь крик.
— А я на цей крик і вийшов з будинку. Мене турбував сер Генрі.
— Чому саме сер Генрі? — не втримався я.
— Він мав зайти до нас сьогодні й чомусь не прийшов, що мене дуже здивувало. А коли я почув на болотах крики, то, природно, розхвилювався за нього. До речі, — Степлтон знову перевів погляд з мене на Холмса, — крім цих криків, ви нічого не чули?